Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Коли вцілілі китайці відступили, близнюк, який був зі мною, кинувся на пошуки свого брата. Довідатися, чи все з тим гаразд, а також принести нам патронів.
Ми ж сиділи біля бійниць, спостерігаючи за тим, що діється навколо.
Навколо нічого не діялося. Хоча б тому, що вибити нас звідси китайці могли тільки підігнавши кілька танків чи ракетну установку. І хоча купити і те, й інше в нашій країні неважко, усе-таки потрібен час, щоб привезти цю техніку сюди.
А тому люди пана Юя вирішили скористатися підручними засобами.
Ми залишили свої автомобілі біля воріт захованого в елеваторі бункера. Китайці змогли завести три з них, спробувавши протаранити ведучі до нас ворота.
Спробувавши і загинувши у полум’ї вибуху бензобаків.
З одного боку, це було непогано. А з іншого — війна перейшла на рівень гранатометів.
— У них труби!!! — закричав безволосий після хіміотерапії кілер-убивця. — Тікаймо!!!
Я закинув кулемет на плечі і кинувся до шахти.
Підйомника не було. Підйомник був у самому низу. І поки б ми його дочекалися…
— Стрибай!!!!
І я стрибнув, відчувши спиною, як дот на вежі заповнив вогонь.
Летіти вниз і бачити зависле поруч із тобою каміння й клапті одягу. Упасти й опинитися похованим під купою каміння і того, що залишилося від компаньйона, який урятував мене своїм криком «стрибай».
— Живий? — запитав у мене усміхнений близнюк Оверченко.
— Живий.
— Тоді давай руку.
Три десятки зарядів, а ми втратили одразу чотирьох стрільців: кілера, який так і не зумів перетравити кулю, що пробила його нутрощі, відставника-спецназівця, глухонімого ката з банди Кості Хана і молодого охоронця.
Ми склали їх тіла біля самого входу, щоб не спотикатися об них.
Відстріляли кілька десятків китайських друзів, а тоді замислились:
— І що будемо робити?
— А що робити? Здатися нам уже не вдасться, — сказав я. — Вони навряд чи вибачать нам те, що ми так багато їх відстріляли.
— А значить…
Якщо ж на війні самурай програє бій і повинен скласти голову, йому треба гордо назвати своє ім’я і вмерти знос міткою без принизливого поспіху.
— А значить — ітимемо до кінця.
— Тоді я піду візьму свої гроші, — сказав Вітя-шарпей.
— Навіщо?
— Хоч здохну багатим.
— І ми теж, — брати Оверченки перенесли до стіни п’ятнадцять загорнених у поліетилен брикетів по двадцять кілограм кожен.
— Скільки тут?
— У кожному пакеті, — сказав Володя, — по два мільйони.
— Тоді ми візьмемо ще один.
— Звичайно.
Маринчиному вітчиму було не до того: він стояв із врученим йому Бауером автоматом, дивився на цей автомат і ніяк не міг зрозуміти, що з ним робити.
— Ось гарна бійниця, — сказав йому найманець. — Можеш стати тут.
Усі ми стояли на балконах, які оточували цей підземний зал, і чекали, що придумають китайці тепер.
Чекали.
Чекали.
Чекали. Чекали. Чекали.
Загасивши цигарку об стіну, я провів сухим язиком по сухих губах.
Чекали.
За давніх часів правління государя Бідацу [його звали Нунакура Фитотамасікі-но Мікота, і він керував країною з палацу Осада, що в Іваре], у селі Катава повіту Люті провінції Оварі жив один селянин. Коли він обробляв поле і зрошував його, пішов невеликий дощик, і він сховався під деревом. Він стояв там із залізною мотикою в руках. Коли пролунав гуркіт грому, від страху він заслонився нею.
Вітчим прицілився, але опустив автомат.
Чекали.
Тут Грім упав перед ним, обернувся хлопчиком і вклонився. Селянин хотів ударити його залізною мотикою, але Грім сказав: «Не бий мене — і я відплачу тобі за твою доброту». Селянин запитав: «Що ж ти зробиш для мене?» Грім відповів: «Я пошлю тобі сина. Тільки зроби для мене човен з камфорного дерева, наповни його водою, а на воду поклади бамбуковий лист».
Марина, яка сиділа на одному з брикетів із грошима, подивилась на годинник.
І тоді селянин зробив так, як йому було сказано. Грім мовив: «Відійди від мене». Селянин відійшов подалі, і Грім піднявся на небо в тумані, що клубочився. Через якийсь час у селянина народився син. Змій двічі обвивався навколо його голови, а хвіст і голова звішувалися йому на спину.