Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Обов’язково.
— І вона приїде до нас?
— Так.
Машина здригнулася і покотилась по дорозі.
Віршик… Віршик… Віршик… Я не міг згадати жодного, який би підходив для цього випадку. Ми їхали. Але щось говорило мені, що я не побачу кінця цієї дороги. Щось… Але що?
Пан Юй, який їхав на задньому сидінні машини, що підібрала його на трасі. Водій, посміхаючись у дзеркало заднього огляду, говорив йому:
— Що, цурка китайська, заблудився?
— Пхай, — кивав пан Юй.
— Та пішов ти зі своїм «пхай». Ти мені людською мовою скажи: заплатиш мені п’ятдесят доларів чи ні?
А як він міг це сказати, якщо людською мовою знав тільки три слова: «Харків», «горілка» і «Будьмо-гей!»? І тому він говорив:
— Пхай.
— Ну, «пхай», то й «пхай».
А вже в Харкові він повільно ввійшов у ворота закритої після банкрутства матрацної фабрики, і сотні китайців, кланяючись і підносячи руки до грудей, кинулися до нього:
— Пан Юй!
— Живий!
— З ним нічого не сталося!
— Він навіть не поранений!
— Пан Юй!
— Командирів до мене, — сказав пан Юй.
Командирів п’ятнадцяти загонів, які переховувалися в курних і холодних цехах.
— Ми не знаємо, якою дорогою вони поїхали, тому переслідуйте їх в усі сторони. Хто знайде першим, нехай повідомить.
Це була дивна погоня. Автобуси, пікапи і легкові машини, у кожній з яких сиділи по двадцять — двадцять п’ять людей. Навіть у багажниках.
А ми промчали повз останній харківський КП. Повз темний за дощем ліс. Повз відтягнені до узбіччя вантажівки розгромленої китайської застави. Пригальмувавши перед людиною, яка стояла посеред дороги з кулеметом у руках.
Це був Сашко. Мій друг, який не міг кинути мене в лиху годину. Велетень, що очолив знищення китайської засідки на цій трасі.
Люди наступних поколінь передавали, що Вчитель Закону До-дзе із храму Ганго-дзи володів величезною силою. Правду кажу — сила його походила від чеснот, накопичених у минулих народженнях. Це — чудеса, які сталися в країні Японії.
— Привіт, — сказав він мені.
— Привіт, дитинко, — сказав він Маринці.
— Візьмете мене до себе? — запитав він, стоячи перед відчиненими дверима нашої кабіни.
— Звісно. Сідай.
А разом з ним чоловік десять японців і два десятки зв’язаних мотузками мертвих якудз.
— Багато грошей?
— Багато.
— Розважимося?
— Аякже. На всю котушку.
— Агов, — покликав Сашко якудзу, який сидів за кермом. — А швидше ти можеш?
— Домо.
— Тоді давай, брате, жени.
Частина третя
Дорогою до Холодного моря
П’ять вантажівок-трейлерів.
Написи на бортах: «Оренда», «Фірма Вагріус», «Азовські перевезення».
За кермом — японці. По двоє нас, можна сказати, біженців, у кожній кабіні. Кадуцо-сан і колишній мільйонер Володя їдуть на одному сидінні.
І шість японців-якудз на дахах кузовів кутаються у величезні, куплені в якомусь випадковому магазині куртки.
Другий день ми їхали в Мурманськ, зупиняючись лише через кожні п’ять годин, щоб підживитись купленими ще на початку шляху консервами, печивом і журавлиновим морсом.
Безмежність запущених територій.
У цій частині Росії були тільки болота. Та прокладена крізь них дорога. І чим далі ми нею їхали, тим більше було чорних покинутих сіл.
Сірі дні, непроглядні ночі. Заправка — бензовози, які самотньо стоять на узбіччі й охороняються п’яними і неголеними автоматниками.
— Так, — сказав японець, який сидів за кермом. — Росія — велика країна.
— Подобається? — запитав я.
— Стільки всього… Неосяжність.
— Так, — кивнув Сашко і, глянувши на японця, який, поза сумнівом, згадав свою країну, що без кінця приєднує до себе рукотворні острови і коси, сказав: — Не журись. Доберемося на місце, і я подарую тобі кілька Курил.
— Жарт? — посміхнувся японець.
— Ага, — сказав я, побачивши в дзеркалі майже сотню фар, що наближалися до нас. — Як і ці хлопці.
— А це в нас хто? — запитав Сашко, глянувши у дзеркало.
— Думаю, китайці.
— Усім машинам! — закричав наш водій у мікрофон передавача, що звисав зі стелі. — Нас доганяють люди Юя! Повторюю…