Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Здрастуйте, мені шкода, що моя допомога прийшла до вас значно пізніше, аніж це було необхідно.
— Він каже, — переклав Дмитро, — що радий бачити вас без дірок у чолі.
— Він точно переклав? — запитав у мене Бауер.
— Точно, — відповів я.
— А тепер про справи, — сказав глава якудз Кадуцо-сан — тоном, що поставив усе на свої місця: Володя і ми разом з ним тепер були в повній його владі, і не вбиває він нас тільки тому, що дав слово не робити цього. — Ви готові?
— Звичайно, — сказав Володимир Михайлович.
— Я хочу запропонувати вам ось що…
Власне, гурентай і були першими якудзами в сучасному сенсі слова. Вони осмислили весь досвід попередників і взяли велику частину влади в країні у свої руки — адже американці знищили верхній шар японської адміністрації. У першу чергу гурентай контролювали чорний ринок, але займались усім, за що їм платили гроші. У результаті в 1950 році американська адміністрація офіційно визнала, що не може захистити простих японців від якудз.
Надто мало залишилося японців, щоб вони могли виграти ще один бій із тріадами. А цей бій був неминучим, адже Юю, незважаючи на всі накази вбити його чи взяти в полон, вдалося втекти.
— Знайдіть Юя, — наказав Кадуцо-сан.
— Командира китайців, — переклав я.
Але пана Юя ніде не було.
— Його нема.
— Перевірте ще раз.
— Його не знайшли, — знову переклав я.
— Ну й чорт із ним, — сказав Дмитро. — Не знайшли, то не знайшли. Не проблема.
— Ой не думаю, — сказав йому Бауер.
Ми стояли посередині всіяного трупами двору, дивлячись, як якудзи зносять своїх мерців, укладаючи їх уже у третій ряд.
Господар устав, уклонився волові і сказав: «Прощаю тобі вчинене в минулому народженні». Почувши його слова, віл важко зітхнув і заплакав. Того ж дня у годину Мавпи він помер. А хазяїн обдарував ченця ковдрою й іншим добром, збільшуючи благодіяння для свого батька. Як можна не вірити в кармічне воздаяння?
Усе було обговорено ще по телефону, але Кадуцо-сан хотів почути «так», дивлячись в очі Володимира Михайловича.
— Ми забираємо гроші собі, — сказав він. — А вам гарантуємо охорону і виїзд із країни.
— Яким чином? — запитав Володя, розуміючи, що нас можуть чекати як у кожному з аеропортів чи вокзалів, так і на будь-якій дорозі.
— У Мурманську, — сказав Кадуцо-сан, — нас чекає пароплав. Саме на ньому ми відвеземо гроші, і на ньому ж ви зможете вирушити з нами до Японії. А коли ви потрапите туди, вас будуть чекати новий будинок, довічне забезпечення і довічна охорона.
Це було серйозно. Навіть якби хто-небудь з нас пережив Кадуцо-сана, про нього все одно будуть піклуватися ті, хто стане наступником вождя клану якудз.
«Запах Могильних Квітів» — так назвали цей клан ще чотири століття тому. І погодившись стати його підопічними, ми могли не сумніватися, що цей клан не залишить нас уже ніколи.
— Це я пропоную вам замість грошей.
— Не за всі гроші, — сказав Бауер.
— Тобто?
— Ми обіцяли нашим людям, що вони зможуть із собою дещо взяти.
— Добре, — сказав Кадуцо-сан.
— То ми можемо забирати? — запитав один із Оверченків. — Стільки, як домовлялися?
— Беріть.
На цьому ми з ними й попрощалися. З ними, з обома охоронцями і найманцем, який справді виявився безсмертним.
Вони забрали з собою майже тридцять шість мільйонів.
Але для нового господаря грошей пана Кадуцо це було ніщо.
Виходило, що глава якудз Кадуцо навіть не сумнівався, що Володя погодиться з усім, що він йому запропонує.
Варто було Володі сказати «так», як Кадуцо-сан махнув заляпаною кров’ю рукою, і до руїн елеватора з боку лісової дороги виїхало п’ять вантажівок-трейлерів.
— Дорога буде довгою, краще розділити гроші. Тож якщо нам доведеться щось утратити, то це буде лише частина з того, що ми маємо, — переклав Дмитро.
— Розумно, — погодився Бауер.
Гроші завантажили в чотири трейлери. У п’ятий склали трупи загиблих якудз.
— Татку, — покликала Марина, яка вже сиділа у високій кабіні. — Ходи до мене.
Узявшись за скобу борта, я піднявся і сів поруч із нею.
— Ми їдемо в Японію, — сказала Маринка.
— Я знаю.
— Тепер ми весь час будемо разом.
— Це ж кльово.
— А японська — важка мова?
— Та не дуже.
— А коли приїдеш, подзвониш Юкіко?