Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
І кидали вони його бездиханне тіло в похоронне багаття. І він сам став цим багаттям: дрова ми, вугіллям та іскрами вогню. У цьому багатті, в його полум’ї боги спалили людину: і людина воскресла у сліпучому сяйві.
Напівупирання — коханка лягає на спину, простягнувши одну ногу, а іншу підібгавши й уперши в груди коханця, як при позі впирання.
Упирання — коханці займаються любов’ю стоячи.
Пронизування — йоні опущена вниз, а літам проникає в її верхню частину.
Я перестав бути тим, чим був досі, — маленькою точкою світла, розміщеною в тілі. Я став тепер величезним колом свідомості, а моє тіло перетворилося на маленьку точку, яку омивають хвилі світла…
Ідучи, вона навіть забула про гроші.
Тож розплачувався я вже з коридорним, який постукав до мене хвилини через три після того, як пішла вона.
Ну, а мій комп’ютер мовчав. Ні Марина, ні її вітчим так і не знайшли можливості зв’язатися зі мною. І я вже почав думати, що почекаю ще днів вісім і буду збиратися назад. Що цього разу, якщо не залишилося нікого, хто хотів би мене вбити, я вирушу в Японію літаком. Що от зараз поголюся, спущуся в ресторан і постараюся випити побільше. Що…
— До вас відвідувач, — сказав мені по телефону портьє.
— Хто? — запитав я.
Я почув його питання: «Як вас представити?», — потім відповідь: «Пан Бауер», — і сказав:
— Нехай піднімається.
— Не чекав?
— Чекав, — сказав я. — Замовити щось випити?
— Іншим разом, — сказав мені Леонід Бауер. — Я в справі.
— Слухаю.
— Ми збираємося вивезти Марину і Володимира Михайловича з міста…
— Ми? — вирішив уточнити я.
— Я, — сказав Бауер. — А зробити це буде дуже непросто, тому що китайці перекрили всі виїзди. Тому мені потрібні стрільці. Допоможеш?
— Звичайно, — сказав я.
— Тоді поїхали.
Крім мене і двох охоронців боса, які залишилися йому вірними, Бауеру вдалося знайти ще сімох. Але що це були за хлопці — екс-спецназівець, який став наркоманом, хворий на рак професійний убивця, глухонімий кат з розбитої банди — напівбожевільні найманці, які вчинили занадто багато вбивств, щоб тепер хоч трохи дорожити своїм життям і думати, що воно не вартує тих п’ятиста тисяч євро, які їм запропонували.
Я був восьмим, а Леонід Бауер — дев’ятим.
— Готові? — запитав він.
— Так.
— Звичайно.
— Угу.
— Тоді поїхали.
Я тільки й устиг, що кивнути Марині та її вітчиму, які сиділи у третьому з чотирьох автомобілів, на яких Бауер збирався прориватися з міста.
Машина, у якій мав їхати я, була другою. Але перш ніж сісти в неї, я мусив відповісти на питання:
— Водій чи стрілець?
— Стрілець, — а тому опинився на задньому сидінні.
Частина одинадцята
Найманець для дочки
— П’ятсот тисяч — великі гроші, — сказав чоловік, який сидів за кермом.
Кивнувши його обличчю, перетвореному через десятиліття побоїв на морду шарпея й відображеному в дзеркалі заднього огляду, я запитав:
— Чуєш?
— Чую-чую, — відповів він.
«їдемо, — сказав затиснутий кришкою бардачка передавач голосом Бауера. — Перша машина — третій поворот праворуч. Інші за нею».
— Поїхали.
Ми їхали довго. Навіть устигли познайомитися:
— Сергій.
— Вітя.
А потім було вже не до розмов.
Кожен із членів такого братерства, залежно від віку, входить до великого або до малого загону і підкоряється розпорядженням і наказам свого командира.
А найвідоміші тріади, які займаються транснаціональною злочинною діяльністю, це — «Сунь Є Он», «14ДО», «Во Хоп Ту» і «Во Он Лок».
Першим автомобілем нашого конвою керував такий собі Олег, найперший охоронець Володимира Михайловича, який працював у нього ще тоді, коли Маринчин вітчим був валютним міняйлом. Стрільцями з ним їхали брати-близнюки Оверченки, знамениті не тільки тим, що мали статевий зв’язок зі своєю молодшою сестрою і зробили понад двісті вбивств кожен, а й тим, що в чотирнадцять років вони самі себе осиротили, підпаливши дачу, у мансарді якої спали їхні накачані снодійним батьки.