Казки народів світу

— Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з’їдять.

Увечері, як смерклося, прибігли дев’ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:

— Добрий вечір, матінко.

— Добрий вечір,— відповідає бабуся.

Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:

— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,— хитрує бабуся,— що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев’ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п’ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?

— Хотіли б, аякже,— в один голос загукали брати.— Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.

Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:

— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.

Але вона й слухати того не хоче.

— Я б,— каже,— довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.

Тоді брати й розповіли їй:

— То, сестро, треба цілих дев’ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не скажеш.

Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питає її:

— То що, знайшла братів?

Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні слова.

— Де знайшла, у лісі?

Знову тільки головою кивнула й мовчить.

Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.

— Дівчино,— ледве вимовив він,— чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.

Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.

— Любий сину,— все торочить царевичу мати,— чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.

Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. І ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.