Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Це я, Просинка,— відповів срібний голос.
— Іди до мене, я помчу тебе на своєму баскому коні.
— Я не можу. Тітонька Лаклет заборонила мені навіть показуватися людям на очі.
Тоді королевич подав їй у дупло свій довгий вовняний пояс (такими поясами чоловіки колись обв’язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг її з дупла і посадив поруч себе на коня.
Вертається тітонька Лаклет, а Просинка — тільки майнула... Розгнівалася тітонька Лаклет і послала вслід Просинці закляття: «Зухвале, неслухняне дівчисько! Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!»
І привіз королевич у батьків палац не юну красуню, а зелену жабку.
Поселив королевич свою зелену жабку в гарній світлиці, та й почалося в Просинки невтішне жаб’яче життя. Боліло серце в королевича за Просинку, яку він, ледь побачивши, покохав. Вирішив він послати до тітоньки Лаклет свого собаку Вірного, щоб той умовив її повернути Просинці людський образ.
Вірний був незвичайний собака, тепер таких більше немає: ніхто не вмів так гарно і переконливо говорити, як він. Знайшов Вірний тітоньку Лаклет і довго умовляв її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч і не слухалась іноді Просинка, проте завжди була доброю дівчинкою і тепер кається, що розгнівала тітоньку Лаклет.
Тітонька Лаклет і слухати не хотіла. Довелося Вірному ні з чим повертатися до палацу.
Збігали дні... Зелена жабка жила собі, як і всі інші жаби, стрибала по підлозі, купалася у великій мисці і їла тістечка, що їх приносив молодий королевич. Але, лишаючись сама, вона гірко плакала. її друг, що також дуже страждав, вирішив ще раз послати до тітоньки Лаклет Вірного. Наказав йому не повертатися, поки не погодиться чаклунка зняти своє закляття.
Подався Вірний вдруге до тітоньки Лаклет. Він так довго та гаряче просив і молив її, що аж обрид.
Зглянулася нарешті тітонька Лаклет над Просинкою і гукнула: «Нехай Просинка стане такою самою дівчиною, як і раніш!»
Тієї ж миті Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пішов до батька просити дозволу одружитися з Просинкою. Король погодився, але поставив умову: щоб і менший, і старший сини гуляли весілля в один день. А старший королевич якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою і лихою на вдачу, але дуже багатою дівчиною.
Привезли слуги посаг обох наречених і виставили його перед усім королівським двором. Усе, що мала Просинка, уміщалося в горіховій шкаралупці, яку тітонька Лаклет передала собакою Вірним, а в нареченої старшого королевича були великі важкі скрині. Та коли їх відчинили — побачили тільки сувої сирового полотна, грубі сорочки й шмаття.
За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка почала шити сукню із шовку, зітканого з тоненької павутинки, а наречена старшого брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем Просинка порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду і пристебнути на плечі шлейф, щоб приховати горб.
Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було дивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді.
Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і Просинка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.
Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.
Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю дружиною, а менший — з Просинкою.
Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі кістки; танцювала вона незграбно; під забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.
Насупився король, розгнівався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.
ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ
Французька народна казка
Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший — сліпий. І ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:
— Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.