Казки народів світу

— То як же його зцілити? — спитав лев.

— Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.

— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.

— Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб’є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!

— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.

— Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.

— Оце новина! — вигукнули звірі.— Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!

Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.

Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і — 0 диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі...

Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинуть від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.

Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:

— Чого тобі треба, юначе?

— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?

— Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть, як мухи. За що тільки карає нас доля?

— Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.

— Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.

— Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я й скажу, що робити далі.

Побігла бабуся до сусідів, ті — до своїх сусідів, а ті — до інших... Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув у тому місці землю, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з глеком — і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги...

А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів.

Довго шукали люди свого рятівника й нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже: