Україна у революційну добу. Рік 1918

Існує думка, що наказ № 1 був виданий з ініціативи Г. Пятакова, а вже потім схвалений нарадою членів ЦК, а не більшістю ЦК КП(б)У. Окрім відзначеного вище, причини такого об’єктивно необачного і навіть шкідливого, як врешті виявиться, кроку слід шукати і у „лівокомуністичних” переконаннях секретаря ЦК КП(б)У, його прагненнях за будь-яку ціну підняти на Україні повстання проти окупантів, добитися спалаху нових вогнищ світової революції. Слід враховувати і підтримку таких поглядів „лівими” у ЦК Компартії України, які сподівалися на ефект своєрідної ланцюгової реакції — заклик до загального повстання відіграє величезну мобілізуючу роль, кроки щодо його здійснення будуть отримувати дедалі наростаючу підтримку, деморалізуючи ворога, розбиваючи і відволікаючи його сили, забезпечуючи тим самим переваги революційному табору. У активізацію воєнно-бойової діяльності будуть втягнуті навіть ті елементи, які до того вагалися.

Проте, ініціатори виступу досить швидко переконались у передчасності виявленої ініціативи і вже через 2 дні спробували якось скоригувати хід подій, наказом № 2 „Всім військово-революційним комітетам і радянським штабам” (підписали наказ Г. Пятаков і Ю.Коцюбинський).

Між тим повстання, що спочатку повільно набирало сили, по-справжньому вибухнуло 8 серпня. Водночас розпочалися запеклі бої під Остром і Козельцем, Конотопом і Путивлем, Борзною і Черніговом. Наступного дня почався штурм головними силами повстанців Ніжина. Бій затягнувся на три доби, й коли повстанці практично оволоділи містом, діставшись до головного пункту своїх зусиль — складів зброї, — німці, перекинувши до Ніжина великі частини (2 ешелони солдат), змусили повсталих залишити місто. Лише в боях за повітовий центр втрати гетьманців і окупантів сягнули 2 тис. чоловік[626].

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. У повстанський вир знову втягувалась Київщина. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується на Поділля й Волинь.

Відчайдушні зусилля гетьманських і окупаційних властей локалізувати селянські виступи та, ізолювавши один від одного, придушити їх поодинці, не справляли бажаного ефекту: придушені в одних місцях, повстання спалахували в інших[627], не даючи режимові жодного дня перепочинку. Врешті-решт гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати ситуацію і змушені на деякий час змиритись із існуванням досить великих територій, на яких панували повстанці, відновлювалась влада ревкомів і рад. За підрахунками фахівців, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів[628]. Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини. Збройні загони на тривалий час захопили велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Дещо менші подібні зони існували і в інших губерніях, з тією хіба що різницею, що в промислових районах гостроту класових битв визначали робітники.

Кількість тих, хто активно протистояв режимові, природно, не була сталою. В серпні вона досягала 80 тис. повстанців і партизанів та понад 150 тис. страйкарів. Окупанти і службовці Державної варти втратили в цьому місяці понад 50 тис. чоловік[629]. Недарма німецькі й австрійські дипломати в той момент не виключали можливості виведення з України своїх військ. Однак такий ганебний фінал, звичайно, найменше влаштував би й Німеччину, й Австро-Угорщину. Тому було вжито додаткових масштабних заходів щодо розгрому повстанців, і з другої половини серпня ініціатива поступово почала переходити до гетьманської влади та її закордонних захисників. Величезну кількість причетних до заворушень було заарештовано і покарано. Частина ж повстанців, особливо з районів Ніжинщини, відступила у нейтральну зону, поповнюючи більшовицькі загони, що готувались до боротьби за відновлення в Україні радянської влади.

Відповідальність за провал повстання, яке не стало ні загальним, ні переможним, лягла на керівництво Комуністичної партії України. На пленумі ЦК КП(б)У 8–9 вересня 1918 року в Орлі дії Г. Пятакова та його прибічників були розцінені як необґрунтовані, певною мірою авантюристичні. „В наших лавах паніка і розгубленість, — говорив сам секретар ЦК, — оскільки в результаті наказу № 1 і відозви „На штурм” вийшов не блискучий жовтневий переворот, а щось інше…, вийшло, звичайно, не внаслідок наших наказів, і закликів, а внаслідок обставин, що склалися об’єктивно…”[630].