Україна у революційну добу. Рік 1918

Контрреволюція на чолі зі ставлениками інтернаціональної буржуазії —гетьманом та його урядом — звела нанівець всі здобутки року Української революції. Найбільше завоювання українського національного руху — Українську Народну Республіку — знищено. Скасувавши всі політичні й громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність, яка розтоптала і всі соціально-економічні реформи, а передусім найвагоміші з них — соціалізацію землі та робітниче законодавство.

Центральний Комітет УПСР розглядав гетьманську реакцію в Україні «як тимчасовий занепад революції» і зазначав: «Українська революція, будучи не тільки політично-національною, а й глибоко соціяльною революцією, що з самого початку стреміла перетворитися в міжнародню революцію, поставила своїм політичним гаслом необмежену федерацію республік (що відносно України мало здійснитись шляхом постанови Українських Установчих Зборів), — несприяючими обставинами примушена була залишитись в національних рямцях і в цім наближалась вже до свого завершення і закінчення. Привнесення ж тепер до неї елементу міжнародности невмолимо штовхає її на цей шлях, шлях відновлення боротьби за здійснення своїх льозунгів — за збудування соціялістичного Інтернаціоналу, ліквідацію всесвітньої війни, в яку зараз втягується українська держава, за скликання Українських Установчих Зборів, за Землю і Волю, за Федерацію.

Стоючи на старій позиції партії, зазначаючи, що гасло самостійности, як самоціль — являється лише зброєю в руках реакційної буржуазії, Центральний Комітет Української Партії Соціялістів-Революціонерів вважає, що державницькі змагання необхідно зв'язані з імперіялістичними тенденціями, ослабляють клясову боротьбу працюючих і неминуче вступають з нею в конфлікт, через що незалежність держави не може бути гаслом трудового люду в його боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення всесвітньої федерації»[646].

Ліві українські есери планували в революційній боротьбі за визволення українського трудового народу координувати власні виступи з поступом міжнародної революційної демократії, встановивши найтісніші відносини передусім з соціалістичними партіями Німеччини, Австро-Угорщини, Великоросії, Польщі та інших сусідніх держав, і дотримуватися неухильної класової тактики, яка спиралася б на революційні організації трудящих України.

ЦК УПСР рішуче відкидав можливість будь-якого компромісу з «освіченим деспотизмом», виступав проти входження в гетьманський уряд демократичних елементів.

У платформі йшлося про те, що партія буде стримувати селянство від стихійних, непідготовлених, неорганізованих виступів, боротиметься проти демагогічних більшовицьких гасел, розрахованих на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, «гасел виключно військового повстання і оружної боротьби проти німецького війська на Україні, а закликатиме до боротьби по внутрішньому, клясовому фронту».

Передбачалось також розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед окупаційних військ.

Концентровано програмна мета та шляхи її досягнення були сформульовані в одному з пунктів платформи: «Ставлячи метою викликати революцію, яка забезпечить всі вимоги українського трудового люду, УПСР, з одного боку — вестиме невпинну і активну агітацію і боротьбу в цьому напрямкові, дезорганізуючи реакцію, її уряд, військову та політично-соціяльну опору в центрі і на місцях, гуртуючи дезорганізаторські, партизанські відділи, що активно боронитимуть ідею соціялізації землі, стоятимуть на сторожі волі, не даючи змоги імперіялістичній реакції затемнювати клясову свідомість видимими (показними) благами; з другого боку — одночасно провадитиме пропаганду, підготовку та організацію революційних центрів селянства і робітництва (земельні комітети, фабрично-заводські та залізнодорожні комітети, ради робітничих та селянських депутатів, революційні комітети), щоб з гаслом революційного повстання, солідарізованим і одностайним та одночасним виступом в центрі і на місцях, разом зорганізовано проведеним страйком, провалити реакційний уряд і захопити владу в руки демократії»[647].

Ліві українські есери вважали, що доки соціалістичні партії залишатимуться меншістю в політичних силах окремих країн, доти соціалістична демократія не утворить одного організованого цілого — «не може бути соціалістичної революції і диктатури трудової демократії в окремих країнах». Центральний Комітет УПСР застерігав, що «передача влади трудовому люду в особі рад робітничих та селянських депутатів можлива лише на короткі часи революційного піднесення — оскільки революція твориться лише трудовим людом і на організації його спірається, оскільки не забезпечені ще здобутки революційного руху і не переможена реакція, — одночасно ж з тим має підготовлятись перехід формальної влади місцевим самоврядуванням, обраним по п'ятисловній формулі, і парляменту в центрі, першим з яких мусять бути Українські Установчі Збори»[648].

Отже, ліві українські есери далі еволюціонували в бік радянської влади. Наприкінці листопада 1917 р. на своєму III з'їзді вони (тоді ще єдина партія) ладні були поряд із Центральною Радою — Українськими Установчими зборами (національною владою) запровадити ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (класові органи влади), тобто започаткувати своєрідний владний дуалізм. У липні—серпні 1918 р. ЦК УПСР (ліві) готові були передати владу радам робітничих і селянських депутатів (класові органи) у революційний час з тим, щоб після революції передати владу в центрі — Установчим зборам, а на місцях — органам місцевого самоврядування, обраним за демократичними (традиційними парламентськими) принципами.