Україна у революційну добу. Рік 1918

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум'я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним — на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський[595]. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів у паніці втікали до Києва під захист окупантів[596].

У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил (боротьбисти й більшовики) повстанський штаб спирався на 10 тис. озброєних повстанців, а ще близько 20 тис. ополченців охороняли своєрідний «революційний острів», що виник у самому центрі окупованої України[597]. В документах, а відтак і в історіографії трапляються й інші відомості про чисельність й озброєння повстанців: З0—40 тис. учасників боїв на Київщині, що мали 2 батареї польової артилерії (12 гармат) і 200 кулеметів[598].

Зазнаючи дошкульних поразок, відчутних втрат (особливо — під Черкасами, Городищем, Корсунем, Білою Церквою, Жашковим)[599], гетьманські й окупаційні сили змушені були віддавати належне героїзмові й моральному духові своїх противників. «Загін з артилерією, кулеметами, добрим обозом, дисциплінований, є офіцери, — говорилося в одному з повідомлень інформаційного відділу департаменту Державної варти на ім'я гетьмана. — В селах нікого не чіпають не грабують, кажуть, що йдуть проти німців і гетьмана»[600].

Щоправда нерви витримували далеко не у всіх. Так посол Австро-Угорщини в Україні Й.Форгач у червні 1918 р. мало не кожного дня буквально бив на сполох, засипаючи офіційний Відень панічними телеграмами про розмах подій на Звенигородщині, яка входила в зону австрійської окупації, загрозливі успіхи повстанців, вражаючі жертви гетьманців та їх іноземних помічників. Високий чиновник закликав ставитись до вибуху народного гніву з усією серйозністю і, не знаходячи інших рецептів, відреагувати додатковою присилкою військ[601].

Слід сказати, що розголос про події в Україні був досить широким. Аналізуючи розвиток революційних процесів, британська «Dailу News» констатувала: «В Україні повстання з кожним днем поширюється. Німці, підпалюючи цілі села з метою придушення повстання, лише розпалюють проти себе ще більшу лють»[602]. У даному випадку не може бути мови про репортерські перебільшення чи свідоме нагнітання пристрастей — подібні свідчення постійно трапляються в тогочасній російській пресі з точними посиланнями на спалені населені пункти[603].

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими[604].

На Катеринославщині, як і в інших регіонах, ударною силою повстанців були колишні вільні козаки, від яких їхній колишній Головний Отаман поквапився дистанціюватись, тільки-но прийшовши до влади, а невдовзі заборонив козачий з'їзд і видав наказ про розформування «Вільного Козацтва». Ці рішення згодом дорого коштували владі. Вже у травні Катеринославський губернський староста доповідав військовому міністрові, що «колишні вільні козаки пориваються підняти селян проти сучасної влади, закликають не виконувати її накази»[605]. У розпал повстання на Звенигородщині до гетьманського центру панічно повідомляли: «В Звенигородському повіті розпочалися виступи озброєних значних банд Вільного Козацтва»[606].

Для координації дій повстанців, керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби. До їхнього складу входили переважно різко опозиційні гетьманській владі елементи — більшовики, українські есери — передусім — ліві (боротьбисти). Хоча вплив таких організаційних інституцій був локальним, вузькорегіональним, у цілому вони додержувались схожих антиурядових гасел, озброюючи (частково з допомогою активістів товариств «Просвіти», частково через періодичну і неперіодичну пресу) ними селянство. Характерним тут може бути звернення одного з повстанських штабів Київщини від 15 червня 1918 р., в якому головний зміст вимог повстанців був таким: «Лише боремося за повернення всіх здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах Центральної Ради, за повернення Центральної Ради і всіх демократичних інституцій, як-то земельних комітетів, рад селянських депутатів, за землю і волю, за негайне скликання Українських Установчих зборів»[607].

Несприйняття режиму нерідко виливалося в жорстокі розправи з місцевою гетьманською адміністрацією, здійнялася хвиля антисемітизму[608].

Гетьманська пропаганда силкувалась довести, що повстання селян є наслідком безвідповідальної, підривної роботи злочинців, анархістів, більшовиків, яким чужі інтереси української державності. Не забуваючи про діячів Центральної Ради, що нерідко підтримували повстанців, вели серед них роботу, Міністерство внутрішніх справ Української Держави видало спеціальний циркуляр про необхідність затримання й арешту членів Ради[609].