Україна у революційну добу. Рік 1918

Вже наприкінці липня, нагромадивши чималий потенціал, партизани, що зосередились в Ніжинських лісах, здійснили низку нападів на ближчі населені пункти, знищуючи осередки Державної варти, гарнізони окупантів, захоплюючи зброю та амуніцію. Ці дії суттєво деморалізували владу, навіть спричинили панічні настрої. На Чернігівщину було перекинуто 4 німецькі дивізії, а лише в Ніжинському повіті зосереджено близько 10 тис. солдатів[613].

Сили повстанців налічували на Чернігівщині й півночі Полтавщини понад 7 тис. чоловік. Однак вони розраховували в разі виступу знайти активну підтримку, залучити до боротьби значну кількість тих, хто чекав слушного моменту[614].

Для оцінки перспективності боротьби, зокрема набуття нею загальноукраїнського характеру велике значення мав повсюдний розвиток більшовицького підпілля й поведінка керівних структур цієї партії.

Утворення КП(б)У надало істотного імпульсу відродженню більшовицьких організацій. Якщо на липень 1918 р. в 153 підпільних осередках перебувало понад 5 тисяч членів партії, то до жовтня їх кількість зросла більш ніж удвоє — до 11 тисяч чоловік. Вони об’єднувалися у 3 обласних, 8 губернських, 12 окружних (районних), 13 міських, 23 районних (у 7 містах), 10 підрайонних, 74 повітових організаціях[615]. Це була вже широко розгалужена мережа осередків.

Значний ефект принесли створені за рішенням І з’їзду КП(б)У обласні комітети партії, які координували, спрямовували діяльність місцевих організацій, обирали найоптимальніші шляхи для реалізації завдань ЦК. Створений партійний апарат на місцях набував цінного досвіду, загартовувався у політичній боротьбі.

Значного розмаху набрала агітаційно-пропагандистська робота у військах окупантів. Тут удалося поєднати зусилля більшовиків з діяльністю груп іноземних комуністів-інтернаціоналістів, зокрема, у виготовленні й поширенні літератури. Щоправда, ця робота була успішнішою у суміжних із нейтральною зоною регіонах і значно слабшою далі, у глибині української території[616].

Серйозної сили набрали ревкоми та повстансько-партизанські загони. Влітку і восени 1918 року в Україні існувало понад 190 революційних комітетів і близько 180 партизанських і повстанських загонів та з’єднань[617]. Тут поряд з більшовиками нерідко опинялись і боротьбисти, політична вага яких у селянському середовищі була особливо значною.

Ситуацію в Україні ЦК КП(б)У, передусім її секретар Г.Пятаков, оцінювали як сприятливу для революційного руху. Невщухаючі селянські виступи, повстання, які то тут, то там спалахували знову й знову, особливо на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, породили явище, яке й сучасні об’єктивні дослідники, як уже вище згадувалось, справедливо визначають „селянською війною в Україні”[618]. Новозалучені до наукового обігу пласти документів по суті підтверджують висновки, які запропонували ще перші історики Української революції — В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко та ін. Звісно, для багатьох революціонерів у 1918 р. суспільні тенденції виглядали як невідворотно вибухові, що швидко наближали народ до критичної межі. Можна легко уявити, що для такої емоційної натури, як Г. Пятаков, і значно менший розмах стихійної боротьби проти гетьманщини і окупантів здатен був породити ілюзію нової масованої атаки на устої старого світу.

На підсумкову оцінку ситуації впливали і повідомлення з місць про широкомасштабні антиурядові настрої, готовність первинних організацій більшовиків (зокрема, Конотопської, Гомельської, Прилукської, Подільської, Волинської) очолити загальне повстання, неможливість і шкідливість стримування стихійного пориву, загрозу виходу масового руху з-під контролю[619].

Існували й деякі інші чинники переоцінки партизанських форм і методів боротьби в цілому. Організовуючи збройні загони у нейтральній зоні, готуючи їх до визволення України, комуністи за умовами Брестського миру не могли формувати регулярні військові частини. Вони спиралися на партизанів, що змушені були з боями відступати з України під натиском окупантів. Яскравою ілюстрацією захоплення „лівих комуністів” партизанщиною, як принципом організації війська, є мемуари В. Затонського. „Пригадую, — пише він, — колись Бубнов з Пятаковим написали інструкцію в справі організації партизанських загонів (судячи з усього, йдеться про літо 1918 р. — В. С.) і зайшли до Троцького (нарком військових і морських справ РСФРР) погодити з ним якісь військові справи. Троцького не застали вдома й залишили йому зазначену інструкцію з написом: — Будівничому армії регулярної від організаторів армії партизанської. Побачимо, чия буде зверху! — і розписалися — „Бубнов, Пятаков”[620].

Об’єктивним фактом був і невпинний розклад армій австро-німецьких окупантів і гетьманату.

Однак Центральний Комітет КП(б)У і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, реалістично оцінюючи наявні потенції, виявляючи природну обачність, ще на початок серпня 1918 р. вважали ситуацію не достатньо визрілою для початку загального повстання. 1 серпня ЦК КП(б)У й ВЦВРК звернулися до робітників і селян України з широкою відозвою, поширеною листівкою накладом у 50 тис. примірників. Її лейтмотив — всебічна, ґрунтовна, ретельна підготовка до вирішального кроку. Рефрен документа: „Готуйтесь до загального повстання, робітники і селяни України!”[621]