Україна у революційну добу. Рік 1918

Природно, що з утворенням Українського Національного Союзу, який об'єднав примиренські щодо режиму елементи (так принаймні вважали ліві українські есери), ЦК УПСР посилив кампанію розвінчування угодовців.

Особливо гострі дискусії точилися навколо питання сутності державності як такої — що це за суспільний інститут, чим породжується, кому служить, яке співвідношення між національною та пролетарсько-інтернаціональною державою, як слід справді революційним силам ставитись до національної справи, національної державності й принципів її взаємин з іншими державними утвореннями? З'ясуванню цих та інших дотичних до них питань була присвячена окрема стаття «Український Національний Союз» у центральному органі УПСР.

Загальнотеоретичні положення були покладені на грунт політичної ситуації в Україні й сформульовані такі узагальнюючі висновки:

«Ріжнобарвні ілюзії пролетаріату, зв'язані зі зростом та зміцненням власної держави, приводять до найгіршого опортунізму, до міжклясового об'єднання по "національно-державному" фронту, наслідком чого відкриваються для пануючих кляс широкі можливості дрібними подачками та незначними "реформами" остаточно присипляти революційний дух народу й утримувати його від широкої пляномірної боротьби за повну перебудову сучасного ладу. Але ціною соціяльних поступок, ціною повної ліквідації революційних змагань і заміни клясової боротьби горожанським миром не досягається також жадних поліпшень в справі національній. Національний гніт є шкідливий для мас не тільки тому, що горожанські свободи зводяться нанівець в атмосфері національних обмежень, але ще в більшій мірі тому, що національні утиски утримують нарід в темноті, перешкоджають зросту національної свідомости та одволікають увагу мас від основи всякого поневолення — соціяльної нерівності. В боротьбі пригнобленого люду за своє всебічне визволення національна боротьба (так само, як і політична) мусить отже трактуватись, як засіб, і не заступати собою клясової боротьби, тим більше недопустима підміна нею остаточної мети — встановлення соціялістичного ладу, в межах якого лише можливе здійснення повної, всебічної суверенної волі людини.

У той час, як свідомість національної кривди мусить відогравати ролю революційного фактору, буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької ідеольогії, заманюючи його обіцянками національного визволення шляхом сотворення власної національної держави. Захоплення гаслом національного державництва, розбиваючи солідарність всесвітньої трудової демократії і підмінюючи революційну ідею нації консервативним льозунгом держави, віддає національній буржуазії монополію на експльоатацію мас в межах країни та на імперіялістично-завойовницьку політику зовні.

Держава як така, була й є механізмом цієї експльоатації, знаряддям поневолення більшості меншістю, і централізована національна держава ще в більшій мірі, ніж федеративна. Тому змагання соціялістів в справі національній мусять стреміти до одвойовання ступінь за ступнем признання національних колективів та до передачі їм значної частини функцій сучасної держави, аж до перетворення її зрештою у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіяльних) спілок»[652].

Виходячи з вищевикладених позицій, ліві українські есери формулювали своє ставлення до тих, кого вони вважали відступниками від принципової соціалістичної політики, опортуністами, що об'єднались в УНС:

«Наше розуміння національної справи, продиктоване основними постулятами міжнароднього революційного соціялізму та виразно формульоване програмою УПСР і постановами партійних органів, проводить різку межу поміж УПСР з одного боку, і тими національно-демократичними, буржуазними та псевдосоціялістачними партіями та організаціями, які створюють так званий "Український Національний Союз".

Як гола ідея "утворення міцної самостійної української держави"… прикрита лише фіговим листячком куценького лібералізму… так і тактика Союзу, що виявилась досі в оббиваннях порогів німецької влади та у мудрих політичних комбінаціях, які переслідують мету українізації сучасної реакції, замісць боротьби з нею, — не тільки виключають для УПСР всяку можливість співробітництва в "Союзі" (в центрі і в його філіях на місцях), але й ставлять завданням партійних органів та усіх членів партії рішучу боротьбу з впливом "Союзу "на трудівничі маси, невпинне роз'яснення дійсного змісту "істинно-українських" ідей цих "союзників" та пропаганду партійної точки погляду на проблему нації та держави»[653].