Україна у революційну добу. Рік 1918

Створення на зазначених, по суті антиселянських засадах губернських та повітових земельно-ліквідаційних комісій, які мали виконувати функції третейських судів між колишніми поміщиками та селянами, не сприяло зростанню авторитету гетьманського уряду. Вони не давали можливості дрібним земельним власникам захистити свої права. Це призвело до того, що поряд з соціально-економічним незадоволенням в українському селі наростали й національні суперечності, оскільки серед поміщиків, які прагнули повернути собі втрачені землі, переважали росіяни та поляки.

Поведінку керівництва держави можна пояснити низкою причин. Перш за все, земельне законодавство Гетьманату залежало від політичних та соціально-економічних переконань членів Ради Міністрів, де переважну більшість складали кадети. Вони намагалися втілити в життя аграрну програму власної партії. На формування основних напрямків аграрної політики впливав і персональний склад міністерства земельних справ, де після травневого конфлікту було звільнено близько 40 чоловік. На їхнє місце призначили членів Союзу земельних власників, які, користуючись своїм становищем, почали захищати інтереси поміщиків. У цій ситуації П.Скоропадський повинен був підтримати позицію міністрів-кадетів, чи сформувати новий кабінет міністрів.

Гетьманський режим мав дбати також про виконання своїх економічних зобов’язань перед Центральними державами. Це було однією з причин прийняття 15 липня 1918 р. закону “Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави”. Згідно його положень, весь обсяг врожаю ставав власністю Української держави. Господарям залишали тільки частину зібраного врожаю, яка була необхідна для харчування та утримання худоби. Її межу мав визначити міністр продовольчих справ за погодженням з міністром земельних справ. Друга стаття давала тлумачення поняття хліба, під яким розуміли: жито, пшеницю, гречку, квасолю, горох, кукурудзу, овес, ячмінь, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи хлібних продуктів й масляних культур. Державні органи закуповували весь хліб за твердими цінами. Коли ж власники ухилялися від здачі хліба державі на цих умовах, то закон дозволяв місцевим органам влади реквізовувати майно, сільськогосподарський реманент. Забезпечувати потреби держави в хлібі мало Державне хлібне бюро[574].

Зацікавленість окупаційних властей у зборі врожаю призвела до того, що вони були втягнуті в класову боротьбу на селі. Однак дії окупантів і гетьманської влади лише дедалі загострювали становище, піднімаючи на небачений рівень соціальну активність селянства.

Це природно, адже, передусім, саме за його рахунок правлячі кола намагались виконати умови Брестського «хлібного миру». Методично, безперестанно здійснювалося безпрецедентне, цинічне, грубе, за участі інституцій Української Держави пограбування селянства. Можна без кінця наводити документи, в яких дії окупантів не можна кваліфікувати ніяк не інакше як силове вилучення всього добра, на яке натрапляли чужоземні зайди[575]. Це набирало таких масштабів і форм, що часом не могли втриматися і виражали, як мінімум, боязке нерозуміння поведінки окупантів навіть високі урядовці. Втім, у владних структурах більше було тих, хто не за страх, а за совість допомагав нагодувати українським хлібом чужі нації і принизливо вишиковувався в чергу за одержання орденів держав-грабіжниць[576].

Зачеплене, як мовиться, за живе, селянство швидко забувало про вчорашній «нейтралітет», відкидало апатію, що була спричинена не вельми прийнятною політикою Центральної Ради, і грізно заявляло про себе як про силу, здатну здолати, знести все, що не просто постало на її шляху, але й намагається повернути до стану нещадно гнобленої і визискуваної, безсоромно ошукуваної верстви.

Численні документи свідчать: важко знайти якесь село чи поселення в 1918 р., з якого б у різні урядові інстанції Української Держави не надійшло жодного повідомлення про напади селян на поміщицькі маєтності, про пожежі й потрави в економіях, про опір карателям, убивства окупантів про те, що буквально кожен пуд хліба давався «з боєм»[577] тощо. Глибинність і всезагальність руху особливо вражають, якщо зважити, що він був не стільки наслідком цілеспрямованої діяльності політичних сил (хоч останні докладали чимало енергії, щоб спертись на нього), скільки стихійною реакцією на справді нестерпне становище, на бажання можновладців позбавити перспективи клас, перед яким сяйнула зірка свободи, надія, що результати праці власних рук будуть належати йому — трударю, що держава захищатиме його від жорстокого примусу й дикого свавілля.