Хатина дядька Тома

Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.

Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.

— Мамо! — вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.

— Ну, годі, годі... Обережно, доню, а то в мене голова заболить,— мовила мати, мляво поцілувавши її.

До кімнати зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.

— Няню! — вигукнула Єва.

Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.

Ця жінка не казала, що в неї заболить голова,, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

— Ну й ну! — мовила вона.— То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.

— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.

— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися...

— З неграми? — мовив Сен-Клер.— Таке вам не до душі, еге?

— Еге ж. Як вона може?

Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі,— раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки.— Пильнуйте малечу! —докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі.— Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і бажали панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся,— сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

— Ач який жевжик! — мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку.— Оце т а к ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе,— додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф,— здається мені, що це моя жилетка.

— Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.