Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Отже, покинь тривожитися, бери те, що є, і роби свою справу, і ти житимеш довго й дуже весело. Хіба не весело було тобі останнім часом? Чого ж ти нарікаєш? Така вже ця робота, сказав він собі, і йому дуже сподобалася ця думка. Головне не так те, про що ми довідуємося, як люди, з якими зустрічаємося. Він зрадів із того, що зумів пожартувати, і він знову повернувся до дівчини.
— Я кохаю тебе, зайчику, — сказав він їй. — Що ти казала тільки-но?
— Я казала, — відповіла вона йому, — що тобі нема чого непокоїтися за свою роботу, бо я не втручатимусь і не заважатиму тобі. Якщо я можу чимсь допомогти тобі,— скажи, і я допоможу.
— Нічого не треба, — відповів він. — Це дуже проста справа.
— Я розпитаю Пілар, як треба дбати про чоловіка, й робитиму все так, як вона навчить, — сказала Марія. — А потім уже й сама бачитиму, що треба, а як чогось не побачу, ти мені можеш сказати.
— Мені нічого не треба.
— Que va, нічого не треба! От хоча б твій спальний мішок — його сьогодні вранці треба було витрусити, провітрити й вивісити десь на осонні. А ввечері, поки не випала роса, його треба сховати.
— Ну, далі, зайчику.
— Шкарпетки твої треба випрати й висушити. Я дістану для тебе другу пару.
— А ще що?
— А ще я можу чистити й змащувати твій пістолет, якщо ти покажеш, як це робиться.
— Поцілуй мене, — сказав Роберт Джордан.
— Стривай. Я серйозно. Ти покажеш мені, як чистити пістолет? Пілар має ганчір'я й мастило. І шомпол у нас у печері є, по-моєму, він підійде.
— Ну, звичайно, я тобі неодмінно покажу.
— А потім, — сказала Марія, — якщо ти мене навчиш стріляти з нього, то хтось із нас зможе застрелити другого й себе, щоб не потрапити пораненому в полон.
— Он як, — сказав Роберт Джордан. — І багато в тебе таких ідей?
— Небагато, — відповіла Марія. — Але це дуже гарна ідея. Пілар дала мені оцю штуку й показала, як це робиться. — Вона розстебнула кишеню своєї сорочки, дістала шкіряний футляр, такий, як для кишенькового гребінця, зняла широку гумку, що стягувала його з обох боків, і вийняла довге лезо бритви. — Я завжди ношу його з собою, — пояснила вона. — Пілар каже, треба різонути отут, під самим вухом, і провести сюди. — Вона показала пальцем. — Пілар каже, що тут проходить велика артерія, і якщо так провести, то не минеш її. І вона каже, що це не боляче, треба тільки міцно натиснути під вухом і одразу ж вести. Вона каже, це дуже просто, і хоч би тобі що робили, смерть — неминуча.
— Слушно, — сказав Роберт Джордан. — Там сонна артерія.
Отже, вона з цим ходить весь час, подумав він. Для неї це цілком реальна можливість, яка вже не заскочить її зненацька.
— Але я воліла б, щоб ти мене застрелив, — сказала Марія. — Обіцяй, якщо колись треба буде, ти застрелиш мене.
— Добре, — сказав Роберт Джордан. — Обіцяю.
— Ну, от, дякую, — сказала йому Марія. — Я знаю, що це не так легко.
— Прошу, — відповів Роберт Джордан.
Про такі речі забуваєш, подумав він, забуваєш про всі ці принади громадянської війни, коли надто багато думаєш про свою роботу. Ти зовсім забув про це. Що ж, так і треба. От Кашкін, мабуть, не міг забути, і це заважало йому в роботі. А може, є хлопця з самого початку було передчуття? Дивна річ: він зовсім спокійно згадував про те, як застрелив Кашкіна. Колись, певно, відчує хвилювання від цієї згадки. Але поки що він не відчував нічого.
— Я ще багато чого можу для тебе зробити, — сказала Марія, йдучи поряд із ним, дуже серйозна і по-жіночому заклопотана.
— Крім того, що застрелити мене?
— Так. Я можу крутити для тебе цигарки, коли оті з рурочками вийдуть. Мене Пілар навчила, і я добре їх скручую — міцно й рівно, і тютюн не висипається.
Чудово, — сказав Роберт Джордан. — І ти сама заклеюєш к язиком?
Авжеж, — відповіла дівчина. — А як тебе поранять, я тебе доглядатиму, перев’язуватиму тобі рани, і митиму тебе, і годуватиму...
— Може, мене й не поранять, — сказав Роберт Джордан.
— Ну то як ти захворієш, я коло тебе ходитиму і варитиму суп. Умиватиму тебе, робитиму все, що треба. І читатиму тобі вголос.
— А як я не захворію?
— Ну, то я приноситиму тобі каву вранці, щойно ти прокинешся…
— А як я не люблю кави? — спитав Роберт Джордан.
— Ні, любиш, — радісно сказала дівчина. — Сьогодні вранці ти випив дві чашки.
— А припустімо, що мені набридне кава, добивати мене не треба буде, і мене не поранять, і я не захворію, і кину курити, і обходитимусь однією парою шкарпеток, і сам навчуся витрушувати свій спальний мішок. Що тоді, зайчику? — він поплескав її по плечу. — Що тоді?