К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
«Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість М осковської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!
Шоста».
— Що значить Шоста? — спитала Гаська.
— Нас п’ять, а вона Шоста! — відповів дядько.
— Летючка мені не подобається, — закинув я. — Неповажна, написана жіночим стилем.
Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:
— Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будь-яким способом шкодили Україні.
— Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.
На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.
З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будь-яку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.
Врешті, хтось підніс питання відомого з-перед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: «Не передрішаймо! Наша традиція — непередрішенство!»
А московська преса з країн з-поза СРСР стала раптом ангельсько-сентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати по-доброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв’язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.
— Шкода, що не можемо прочитати цих міркувань у цілості, — засміявся Семен.
— І хто їм повірить?
— Думаєш? А я тобі ручу, що тисячі корисних ідіотів, як їх назвав ще Ленін, будуть співчувати не нам, а москалям. Але цю страшну недугу дурноти ми вилікуємо. Або докладніше, вона зникне разом з Московською імперією.
Ми довго розмовляли на цю тему. Було б цікаво перебувати тепер у цивілізованому світі й вичитувати всі ці небилиці.
Під вечір ми вийшли на поляну. Був спокій і тиша, тільки з лісу доносилися голоси птахів і нявкання диких котів. Появилися перші зорі, і з провалля виповзли мряки.
Під час вечері ми почули раптом сигнал відборчого апарату. Три короткі, три довші.
— З України! — схопився дядько, не ховаючи вже перед нами своїх таємниць.
Вслухувався хвилину, а тоді перевів сконденсовані слова на звичайні і врешті повідомив нас:
— За годину дістанемо звідомлення з України.
Глянув на годинник.
— Довго ждати… — прогомонів наче до себе. — А тепер, Гасю, дай нам кави!
— Події розвиваються, як передбачено! — радісно розповідав нам дядько, вислухавши звідомлення з рідних земель.
Ми перемінилися у слух: це ж бо перша вістка з України, безпосередньо після нашої бойової акції.
— Усі окупантські наказодавці зникли. Як догадуються, вони виїхали у свою Московщину. За ними провалилися кудись і всі прислужники ворога. Всюди панує спокій. У містах потворилися громадянські комітети, які подбали про доставу харчів та інших дібр, потрібних населенню. Під проводом ОУН у Києві створиться тимчасовий уряд вільної української держави. Це все.
— А ми? — продовжив дядько по хвилині. — Ми не маємо потреби сидіти в цій пустелі. Ти, Паньку, звільни своїх бойовиків, вони знають, куди йти. Хай візьмуть з собою полонених, які відтепер є вільними людьми. Поки вони дійдуть до автостради, маємо два дні часу. Ти підеш з ними, витягнете авто із сховку, візьмеш з собою двох-трьох бойовиків і помчиш до нашої фабрики. Там зорганізуй автобус, хай забере решту. Не забудь зустрітися з Раулем. Можеш повідомити його, що скоро буду в нього. Опісля полетиш до батьків Гаськи. Вони вже повідомлені про твій приїзд. Від них дістанеш адресу Шостої, вона розповість тобі, що далі маєш робити. Зрозумів?