К7

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.

— Ось, дорогі мої, — промовив до нас дядько, — ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!

— І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! — почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.

— Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, — відповів дядько. — Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!

— О, — усміхнувся провідник. — Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!

— Я вірю, що наші провідники подолають усякі труднощі.

— І я вірю в те, — відповів провідник, — але сторожким треба бути.

І він попросив дядька Павла на коротку розмову вдвох.

Ми перейшли до бічної кімнати, де подали нам перекуску. Скоро появився і дядько.

— Друзі! — сказав. — Наші обов’язки не закінчені! Ми мусимо зберегти таємницю сили, якою володіємо ми, наша шістка. Наші ракети і наш К7 збережуть молоду українську державу від ворожих затій наших близьких і далеких сусідів. Наша шістка стерегтиме таємниць нашої науки. Опісля, коли держава розбудує всі свої ділянки, військо й безпеку, тоді передамо нашу таємницю українському народові. Не забуваймо, що міжнародні сили, які обстоюють велику московську імперію, не загинули разом з кремлівськими бандитами, а навпаки, будуть скрито і хитро працювати проти нас. І ми мусимо відбити всі ворожі зазіхання.

Тому, друзі, ми мусимо вертатися, змінити трохи наше життя. Воно, мабуть, не буде таке небезпечне як досі, над цими справами треба подумати дуже докладно.

Дядько глянув на Семена і Гаську, а опісля перевів погляд на Ксеню.

— Вірю, що для ваших приватних справ залишиться тепер багато часу!

Гаська глипнула на мене і глумливо посміхнулася. А мені досадно було: чому дядько глянув тільки на Ксеню, а я ніби повітря, ніби ніщо!

У день нашого відльоту я мав цілу низку невдач. Спізнився на прощальний візит у провідника і над’їхав у таксі, коли наші вже виходили з будинку. Опісля я напосівся керувати «Сорокою» — і дядько дозволив мені, але при старті я забув чергування різних підойм і ґудзиків. Через те «Сорока» ледь підірвалася від землі і сіла скісно, так що ми мало не попадали. З великим соромом я мусів передати кермо Семенові. Врешті, над столицею України ми ще вчора вирішили відбути невеличку врочистість. Гаська і Семен, Ксеня і я мали заручитися в присутності дядька Павла й батьків Гаськи та прийняти від них благословення. І що трапилося? Коли треба було вкладати на пальці заручинові перстені, виявилося, що я маю тільки один. Нашвидку я перешукав усі кишені — не знайшов!