К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
Ксеня мала небагато часу, вона мусіла зліквідувати свій зв’язковий пункт. Я попрощався, не забувши договоритися про наступну зустріч нині вечором.
— Порозмовляємо, — пояснив я невинно. — Ми ж маємо свої таємниці, і то симпатичні таємниці!
Ксеня всміхнулася і я бачив, що радо зустрінеться зі мною.
Я знову відвідав батьків Гаськи. Пані Ірина розплакалася, побачивши мене, і я повні дві години мусів розповідати про Гасю. Батько розпитував мене, як Гася почувалася в міжпланетарних просторах, чи подорож не пошкодила їй на здоров’ї і на психіці.
— Ні, — відповів я. — Здоров’я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.
Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.
Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.
Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. «Ця хвилина прийде», — міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.
З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з «Сорокою». Появу космічного корабля в будь-якому терені цивілізованої держави не можна б зберегти в таємниці. Цілу годину ми дискутували при телерадіоапараті і врешті вирішили, що батьки Гаськи, Ксеня і я полетимо до «Сороки», а не навпаки.
В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.
Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.
Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив — ми були закохані.
Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:
— Що це? Карпати?
— Еге ж, українські гори! — відповів Семен. — Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.
Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.
— Гори! — прошепотіла Ксеня. — Мої вимріяні гори!
А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.
Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:
— Дядько Павло?
Дядько простягнув йому руку.
Це був легендарний провідник ОУН.
Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:
— Приємно мені познайомитися з вами! — заговорив. — Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!
І він підійшов до нас:
— Семен?
— А це, певно, Гася! — засміявся. — Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!
— Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, — пояснив, — я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.
Підійшов до мене:
— Ну, як останній, то мусить бути Панько! — стиснув мою руку.
Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.
За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.
— Це забезпечення проти цікавих! — пояснив провідник. — Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?