К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Ненавидять і бояться! І врешті ми осягнули нашу мету, і ви, друзі, є свідками цієї історичної події! Та ще її співучасниками. Як бачите, ми тільки мала ланка в ОУН. Але ми виконуємо наші завдання, і за це я вам дякую в імені нашого провідника!
Коли дядько підійшов до мене, я прошепотів:
— Але я не є членом організації!
— Бути членом ОУН — це незвичайна почесть! На це треба заслужити особливими вчинками!
— Дівчина з нашої шістки, — продовжував дядько, — живе постійно в місці осідку Спільноти Народів. Зв’язок з краєм відбувається за допомогою апарату, схожого на радіовисильню. Різниця тільки в тому, що не висилаємо довгих речень. Наші розмови конденсуємо в одній сотій частині секунди, в одному ударі хвиль, і тому їх годі переловити. А той, хто відбирає, при своєму столі розтягує переслане до розмірів нормальних слів. Це так, як операції логаритмами в математиці. Трудні чи скомпліковані обчислення перекидаємо у світ інтегралів і диференціалів, там розв’язуємо їх уже простими математичними методами й вислід переносимо знову у нижчу математику. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — поспішився я відповісти.
Про математику й логаритми я не мав найменшої уяви. Гаська глумливо глянула на мене.
Для відбору дальших вісток залишилася Гаська, а ми подались у кімнату дядька обговорити наші нові завдання.
Нас дивувало тільки, пощо це обмотування в таємницю, чому не сказати світові цілої правди? Ми ж не ховалися, коли починали нашу боротьбу, цілий світ знав про нас у першій фазі боротьби.
— Я думаю, — відповів дядько, — що ми заслухали офіційного повідомлення, а в ньому не давали пояснень ні аргументів за чи проти. Далі, люди сьогодні скоро забувають, і те, що діялося перед тижнем, уже засуджене на забуття новими й новими подіями. Врешті, преса. Ми її не маємо, а вона напевно пише про події в Радянському Союзі.
Проте всі ці питання не стримували нас від дії. Ми виготовили заяву, видрукували її на тоненькому пластиковому папері й вислали, як і раніше, в головні столиці світу. Одночасно дядько послав сконденсований шифр в Україну і до нашої зв’язкової в місті Спільноти Народів.
Наша заява мала такий зміст:
«Ще раз звертаємо увагу, що будь-який політичний крок у користь колишньої М осковської імперії буде суворо караний революційними силами України. Ми відкидаємо рішення Спільноти Народів вислати в Україну і на терен колишньої М осковської імперії інтернаціональні війська. Звертаємо увагу, що кожна держава, яка вишле туди своїх вояків, знайдеться негайно у воєнному стані з нами, що рівняється її повному знищенню».
Ми спостерігали на екрані, яке велетенське враження зробила на мешканців столиць поява наших ракет і розкинені летючки. Тепер навіть Спільнота Народів не зможе закрити правди про нас.
А другого дня прийшов дядько з радісним обличчям.
— Сідайте і слухайте!? — сказав, розсівшися у фотелі.
У руках тримав кілька листків паперу.
— Отож, учора я переслав до нашої зв’язкової деякі накази. І сьогодні маю звіт. А саме я переслав їй зміст нашої летючки, який вона мала помножити електрично й розкинути в головній залі засідань Спільноти Народів.
Виявилося, що саме відбуваються головні збори делегатів з цілого світу, які обмірковують якісь там дрібні справи. Цікаво, що не було в залі представників Радянського Союзу, ні радянських республік, між цим і України, ні сателітних держав. Не знаю, чи вони самочинно не появилися, чи, може, виїхали, або дістали такий наказ з Москви? Та це не важне.
— А як зв’язкова дісталася у залу? — поцікавилася Гаська.
— О, звичайно, засідання було публічне, бо теми нарад не мали великого значення. Отож зв’язкова взяла з собою пропагандивну ракетку…
— Яку? — спитав я, зацікавлений появою нової зброї.
— Це невеличка ракетка, от так розмірів мізинного пальця. У наших акціях ми ставили її де-небудь під стіною і йшли на свої місця. У відповідному моменті запалювали її електрично, от так, як вмикається телевізію на віддаль. Бувало, шукали тих, хто був близько ракетки, і арештовували іноді підозрілих, але успіху не мали ніколи. Отже, наша зв’язкова зробила те саме в залі Спільноти Народів. Ракетка піднялася вгору, спочатку безгомінно, а опісля почала кружляти під стелею з характеристичним свистом — ну, і розкинула наші летючки. А на кінець, як звичайно, згоріла дотла..
— І що далі? — не втерпіла Гаська, коли дядько замовк на хвилинку.
— Далі? Великий галас у залі й велика втеча делегатів. Було багато потоптаних і побитих. Кожний рвав до виходу, щоб рятувати життя. Відомо, що дипломати й політики не відзначаються мужністю. Воліють спиратися на силу інших. А що це завдання не було нашою акцією, тільки певного роду забавою, то зв’язкова, що є теж начальником психологічної війни, дозволила собі змінити стиль летючки на такий, щоб налякати дипломатів. Летючка звучала так: