Без дозволу на розслідування

Ми поспіхом роздяглися, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І якіпустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

— О, ти вже в бога віриш, — Оля підняла його, розглядаючи. — Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

— Знайшовся атеїст, — відказав непевно.

— Із бородою Ісус. Мій батько теж колись носив бороду.

— Справді? — я не уявляв Придибу з бородою.

— Еге, давно. Малою любила смикати за неї. Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

— А в мене ні вусів, ні бороди, — надув я щоки. Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

— Тобі вуса личили б. І мені б… губи лоскотав.

— Я без вус спробую, — потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона підібрала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на митьзаграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивився на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих руках волоссям. Вона мені здалась якимсь казковим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась золотими ворсинками. Достоту звірятко.

— Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав горілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у старому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаючись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біляву дівчинку, сідав нагорбку, рудоголовий та мовчазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшким чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та незбагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витримувала довгого сидінні й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно дивувала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь дивовижу. А коли тицяла пальцем у наші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливу питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. Її голова лежала па ліктеві, і крізьбіляве павутиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав ко ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас одними вулицями, до однієї школи і нишком усміхалась, задоволена з нашого невідання. Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, і щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах заграв усміх.