Темнолесникове прокляття

— Правильно, — похвалив веретенника Пийпузо. — Сефе, дай йому оте заболонне зілля.

Щип узяв пляшку своєю, схожою на обценьки, клешнею і пильно до неї приглядався. Тут у парадні двері так загрюкало, аж стук почули й візитери.

— Краще б тобі відчинити, — порадив Пийпузо.

— А зілля? — озвався Щип. — Скільки я вам за нього винен?

— О, за це не хвилюйся, — заспокоїв його Пийпузо. — Назвімо це дарунком краянина краянинові, адже ми обидва вихідці з Темнолісу.

— Дуже ґречно, як на мене, — вирік Щип.

— Ет, пусте! — відмахнувся Пийпузо. — Не барися, відчиняй двері, а то ще вскочиш у яку халепу. — Він по-змовницькому підморгнув веретенникові. — Мені не треба пояснювати, що то є — служити у вимогливого володаря.

Щипова голова зникла за дверима.

— Та не забудь дати мені узнаки, як почуватиметься твій пан, — напучував старого веретенника Пийпузо.

— О, будьте певні, не забуду, — відповів Щип.

Щойно за ним клацнули двері, Пийпузо — з посмішкою від вуха до вуха — повернувся до свого супутника.

— А що я вам казав, — проголосив він. — Цей простак, цей старий телепень ковтнув мою побрехеньку — з гачком, волосінню та грузилом.

— Так, молодчина, Пийпузо, — почув він у відповідь. — Хоча краще б не називати мого імені. — А ти зарядив «Сеф!» та «Сеф!». Тільки й надії тепер, що він не допетрає, яке моє повне ім’я.

— Не варто так хвилюватися, — заспокоїв його Пийпузо. — У цьому зіллі стільки трутизни летючого хробака, що стане перетруїти цілу школу вчених. Без смаку, без запаху і смертельно небезпечне. Один ковток — і Лініус Паллітакс лусне, мов надутий торохбольний м’яч. Успіх гарантований, це тобі не затія з ланцюгом, — додав він. — Завтра, на цю пору, я буду Головним санктафракським охоронцем, а ви, Сефтусе, — Найвищим Академіком.