Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Ще одна причина не гаяти часу, — нагадав Чіпус. І, відпустивши руку Маріс, відгорнув каптур паперової киреї.
— Гайда! — гукнув він і зник у темені бічного переходу.
— Куди ви? — закричала Маріс, силкуючись ухопити його за поли. — Це сюди.
— Тільки не для мене, — заперечив Чіпус. — Я не можу собі дозволити муляти очі перехожим на центральних санктафракських вулицях.
— Чому? — здивувалася Маріс.
— Тому, що я землезнавець, — з серцем кинув Чіпус, — а землезнавцям не місце в теперішньому Санктафраксі — крім хіба недоумків, що галасують і пащекують на Віадукових сходах. Якби хтось застукав мене тут, мене б витурили звідси утришия і засудили на довічне животіння в нетрищах Нижнього міста. Ось чому я мушу вдень переховуватись у Великій бібліотеці. Ніхто більше не відвідує тамтого закладу, і нікому невдогад, що я там.
Маріс озирнулася — ану ж хтось за ними пантрує чи скрадається. На щастя, люду о такій ранній годині швендяло небагато, і на них ніхто не звертав уваги.
— Але мій батько напевне… — почала Маріс.
— Тс-с-с! — просичав Чіпус, кидаючись у темну нішу і тягнучи Маріс за собою. — Сторожа, — прошепотів він.
Повітря задвигтіло від важкого гупання чобіт. Маріс визирнула з сутінку і побачила, як повз їхній завулок проходить загін плескатоголових гоблінів.
— Що ж до твого батька, — стиха вів далі Чіпус, — то я покинув Санктафракс багато років тому. І він, мабуть, вирішив, що мене вигнали з летючого міста під час останньої хвилі чисток.
— Але ж бувши Найвищим Академіком він міг якось вам допомогти, — звела брови догори Маріс.
— Навпаки, — заперечив Чіпус. — Якби коли-небудь його зв’язок із землезнавцем та ще й бібліотекарем на додачу, виплив назовні, йому б не уникнути гучного скандалу. І тоді б йому самому вже ніхто не позаздрив. Досить було б небознавцям пронюхати про його юнацькі студії у Великій бібліотеці, — і Лініуса вже ніколи б не обрали Найвищим Академіком, — Чіпус замовк і зітхнув. — О, панночко Маріс, я покладав такі великі сподівання на твого батька, гадав, зі своєю всебічною освітою, він вважатиме за слушне усунути розкол між земле- та небознавцями.
— Але ж він так і вважає, — відповіла Маріс. — Того-то й перебрався до Палацу тіней. Того-то…
— Хай я й усамітнився у Великій бібліотеці, — гостро урвав Чіпус, — але рідко яка подія в Санктафраксі проходить повз мою увагу. — Він гучно зітхнув. — Я знаю, що коли він став Найвищим Академіком, наміри його були благі. Він збирався щось там реформувати, щось там відродити… а що вийшло? Він збився з курсу, чи не так? Просто розмінявся на дрібнички.
Маріс знову глянула у прохід. Гупання чобіт дедалі глухло і незабаром завмерло. Але Чіпус і гадки не мав продовжувати подорож.
— Він так поринув у свою «титанічну працю», — провадив учений зі зневажливою гримасою, — що занедбав геть усе. Свої сподівання, свої мрії, свої обов’язки…
— Свою дочку, — ледь чутно прошепотіла Маріс.
— І на сьогодні Санктафракс занадто небезпечне місце для Найвищого Академіка, аби йому бодай на мить послаблювати свою пильність, — не вгавав він. — Гадаєш, мало таких, хто не завагається скористатися з нагоди посісти його місце?
Зненацька Маріс почула звук голосів. Вона роззирнулась — і примітила двох молодших учнів-дощознавців, судячи з їхніх оторочених хутром мантій, які поспішали кудись вузьким завулком.
— Хтось іде, — занепокоєно прошепотіла дівчина. — Гайда звідси!
Чіпус кивнув головою, поправив каптура, і обоє подалися завулком. Діставшись кінця вулички, вони злодійкувато роззирнулися. Якщо не рахувати кількох мешканців Нижнього міста, заклопотаних своїми рундуками, ніде ні душі. Чіпус і Маріс повагом перетнули широченний Центральний проспект і розчинились у мороці навпроти.
Завернувши за Коледж Хмар, вони збігли сходами вниз і опинилися під арковим входом. Перед ними височів Палац тіней. Маріс зиркнула на вікна і застогнала.
— Віконниці його опочивальні ще зачинені, — похмуро зазначила вона. — Хоч би вже йому попустило!
— Скоро попустить, — запевнив Чіпус і поплескав по бесагу з зіллями та примочками, перекинутому через плече.
— Він був у жахливому стані, — похитала головою Маріс. — Порізаний, потовчений, ще й весь час марив…
— А все ж не багато на світі таких, кого б я не зцілив, не вилікував чи не відживив, — заспокоїв її Чіпус. — Ходімо, панно Маріс! — гукнув він, беручися палацовими сходами до головного входу. — Нумо поставмо твого батька на ноги, і заразом з’ясуймо, раз і на все, що за мороку напитав він на свою голову.