У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Наступного дня на роботі сталася ще одна подія, що вплелася знаково в Петрове життя. В санепідемстанцію та інспекцію, гейби до Віри Коляд, зачастила новоприслана наркоматом, як і Янчук, начальник проектно-будівельної контори курортоуправління Євгена Костівна Гончак, що називалася то Ївгою, то Югинею. Петро кілька разів бачив її на нарадах і у приймальні біля Віри Коляд, тож вітався з нею, як майже зі знайомою. Вона, як говорили, мала «руку» у високих кабінетах, бо отримала і посаду, і квартиру із двох кімнат звільненого Христо Аноловичем попередника. Була вона заможною — переодягалася в дорогу одіж і двічі на день, ще й Віру обдаровувала дечим пристойним.

— Петре Карповичу, — звернулася Віра до Янчука по обіді, засоромлено, як завжди, спалахнувши на лиці. — Чи не міг би ти затриматися після роботи, щоб познайомитися ближче з Югинею Костівною? — за ініціативою Петра вона йому «тикала». — Хоче з тобою порадитись. Що скажеш?

— Югина хоче зі мною порадитись? Про що? — Янчук був явно спантеличений. — Знаєш же, що я зовсім не маю вільного часу! Та й який із мене порадник!

— Знайди час, Петре Карповичу! Я їй майже пообіцяла! Прошу тебе! — геть зашарілася дівчина під Янчуковим поглядом.

— Аж так ото мусіла без погодження пообіцяти?.. Гаразд, затримаюсь...

— Змушена просити тебе! — опустила очі Віра. — Дякую!

— Ти підеш за нею чи як?

— Ні, лише подзвоню їй о п'ятій додому.

— А в неї й телефон є на квартирі?

— Звичайно! Її ж дядько з тіткою у Москві в наркоматі працюють великими начальниками, а батько з мачухою у Києві якісь шишки.

— Коли так, то й поготів я їй не порадник, — стенув плечима Янчук. — Але гаразд, затримаюсь.

— Дякую, буду в тебе в боргу.

Зустріч Янчука із Гончак відбулася зразу після роботи, як усі порозходились і в конторі лишилися тільки Петро з Вірою, очікуючи на гостю. Коляд була помітно рада і метушилася, підливаючи квіти у вазонах, щоб чимось зайнятися. Янчук не мав підстав для радості, бо сподівався сьогодні докінчити контрольну роботу за програмою, щоб завтра вислати її поштою в університет. За попередні три він уже мав сповіщення про залік.

— Добрий вечір, Петре Карповичу! — наступально-весело звернулася Югина з порога бадьоро-обворожливим грудним голосом. — Кажуть, якщо гора не йде до Магомета... отож, і я його наслідую, — подала випещену руку. — Даруй мені мою суржикову мову, як-не-як, а п'ять років я прожила у нашій зореносній столиці, відвикла від рідної. А ти, кажуть, досконало знаєш і боготвориш її, кохаєшся в ній, — всілася у крісло, відгорнувши полу плаща, запрошена жестом руки Янчука. — Як не перечиш, просила б одразу спілкуватися на «ти»?

— Не маю заперечень, — Петро не знав, як себе вести з нею.

— Я, з вашого дозволу, пішла б уже додому, бо маю ще чимало всілякої пильної роботи? — Коляд складала речі в подарований раніше гостею ридикюль.

— Дякую тобі, Віруню, за сприяння нашому рандеву!

— Так-так, ти можеш іти. Добра і гараздів тобі! — присів і він у крісло.

Якийсь час Євгена Костівна виклично-обворожливо дивилася на Янчука. Мовчки витримавши той погляд, він урешті обізвався: «Чимось маю тобі зарадити?»

— Зовсім не ходиш у парк на танці, вистави чи кіно, в бібліотеці береш лише енциклопедію та фахову літературу, у квартирі сиднем сидиш до запівночі над підручниками, мов прив'язаний, на неділі тікаєш у місто і все такими шляхами, що зустріти тебе, якби й хотіла, мені зась, — і докорила, і показала свою обізнаність гостя.

— Дуже різні у нас, Югино Костівно, і життя, й уподобання, й інтереси, — по чималому роздумові обізвався розчулений Петро. — Зовсім не маю часу ні на розваги, ні на відволікання від роботи й навчання, — не знав, що гості треба від нього, Янчук.

— Я живу досить забезпечено і не скнара, можу чимось тобі допомогти при твоїй згоді, — Гончак чарувала Петра інтимним голосом і обворожливим поглядом. — Ми могли б просто приятелювати між собою, бо чуюся тут самотньою, хоч уболівальників і не бракує. А те, що я трохи старша, пішло б тобі тільки на користь. Нічим зв'язувати тебе не буду. А небайдужість моя до тебе, даруй за щирість, дивна навіть мені, і причина, мабуть, дійсно в тому, що ми такі різні, — гостя говорила так задушевно-тепло та рідно, що Янчук аж губився. — Хочу зібрати в себе невеликий ралець на свято Жовтня у п'ятницю, то запрошую...

Спілкувалися про різне, засидівшись надовго. Властиво, більше говорила Югина, а Петро слухав, приходячи до висновку, що зустрівся зі світом інших мірил, якостей і засад. Крім неабиякої ерудиції, вміння презентувати свою думку та повести мову в потрібному та бажаному руслі, як і Ріта Генріхівна Шмідт, Гончак не соромилася демонструвати й еротичність, але подавала її так стримано, що виглядало все цілком пристойно. В будь-якому разі, Янчук проводжав її до квартири уже як приятельку і майже не шкодував потраченого часу.

— Побачити у такий пізній час мої убогі пенати ти, звичайно, не згодишся, то дякую й за обіцянку відгуляти в мене свято Жовтня! Але, будь ласка, приходь із порожніми руками! Найбільшим дарунком мені буде твоя присутність, а презентів нанесуть доста інші, — під хвірткою потисла вона двома руками Петрову руку, обвіявши його дорогими парфумами...

Жовтнева п'ятниця мала бути аж за два тижні, а через ніч — субота, тож Петро заздалегідь тішився, вертаючись на свою квартиру, що завтра ввечері зустрінеться з Лесею, за якою таки досить знудьгувався. Вдома, як сподівався, контрольної роботи він не дописав, бо засівши за неї, почув шарудіння за вікном, а виключивши світло й виглянувши, нікого не зміг побачити, тож роздягся й ліг спати, вирішивши дописати завдання на роботі і вислати таки завтра по путі до Лідуниного дому, як і планував заздалегідь.

Вештання під вікнами та дверима, під які Янчук і цього разу врешті заснув, стали настільки звичними, що він уже зжився з ними, як із чимось необійдним, пояснюючи собі той нагляд пильним виконанням начальницьких настанов та інструкцій якимось заробітчанином-холуєм і уявляючи, як інший лакиза, на вищому щаблі, приймає його звіти, проставляючи у відповідній графі «виконано», з не меншою пильністю заробляючи на свій хліб насущний. Така салтиково-щедрінщина, на щастя, не проявлялася поки-що нічим іншим...