У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— А ти чого із канчуком до мене? Хочеш випороти, що не друкую твоїх віршів? — іронізувала вона. — То починай, хай і тіло відповідає, не лише сумління!

— Я у санепідемстанцію, до вас по дорозі, — ніби виправдовувався Янчук.

— Слухай, а чи не міг би ти завезти мене десь у поле хоч на часину, хай світ білий побачу, відірвавшись від хліба насущного!?

— Чому ж, часину можу побути вам за фірника!

— Куди ж нам махнути?

— Куди скажете!

— Я б воліла побути десь на просторі...

— Я також, правда, кінь у мене не баский, та біжить добре, як йому пугу показувати!

— Оце нагода, Петросе! Зачекай, я тільки наших попереджу, — Раїса Ісаківна миттю вернулася. — Все гаразд, машталіре! Поїхали!

Дорогою Раїса Ісаківна похвалилася, що мала від Сави Панасовича єдиного листа, в якому той описував соловецькі краєвиди й дорогу до них, дякуючи їй за якусь поміч.

— Є там і вітання юному поетові з побажанням «хай таланить!» — сумно сповістила вона. — Отут і спинися, посидимо та поговоримо, хай розкуюся хоч на часину, — Раїса Ісаківна підвелася й оглянула окіл.

На всі боки розкинулися перісто-оголені далі, десь уже пописані ріллею, а десь ще з невибраними картоплями, не зрізаними кукурудзинням та соняхами.

— Не виживе він там, сердега, згадує Берестечко й трагедію Крутів... — глибоко зітхнула вона, видивляючись зачаровано навколо. — Часу в нього, пише, вистачить на осмислення життя у безвиході, — стримала плач, примовкнувши. — Іде, Петре, — продовжила згодом, — перелицювання й залізобетонне закріплення найсвавільнішого дикого негативу в позитив. Дсконсолідуються й знищуються основи власне мислення, а найпаче тут у нас, на географічному перехресті, де етнокультурні й історичні засади колись вільного трудового народу після інквізиції й людоловства східної сатрапної деспотії набули найрозгнузданішого ґатунку. Централізація всього і вся стає імперсько-необмеженою, і нема тому ради, — знову задумалась Раїса Ісаківна. — Над світом звелися не примарно, а наяву дикі й хижі неучі-деспоти, біснуваті фашисти й убивці мого і твого народів: Гітлер і Сталін, продовживши нищівну боротьбу, започату ще Леніним, хижацтва із людяністю, реакції з демократією, неволі з волею, мракобісся з гуманністю, темряви зі світлом, зла із добром... І переможе зло, коли на нього не знайдеться зло ще більше! Союзна новоімперія будує соціалізм уже не лише на кістяках колишньої Росії, а й на кістках моїх нещасних єдинокровців, розстріляних у Європі без батьківщини, — витерла вона хустинкою сльози з очей. — В одній абсолютистській імперії «жидами-іудами», що ледь животіють у своїй масі, повняться табори крижано-сніжної Півночі, а в другій — центральноєвропейські тюрми. Росте, як на дріжджах, фашизм у політиці і псевдоавангардизм у мистецтві, формується завойовницький псевдосоціалізм, а насправді — найтоталітарніший державний капіталізм із утвердженням диктатури жандармерії й сиску, як держави в державі, — тяжко дихала, розхвилювавшись, Раїса Ісаківна. — Бідний мій народ тепер, як ніколи, в Європі, але не менш бідний і твій у кошарі імперії, бо ж були убиті чи закатовані найвідданіші народові революціонери: Багалій, Скрипник, Хвильовий-Фітільов, Близько і безліч інших. Покінчили із життям на останній святій межі, не ставши неправди лютої рабами, не здавши та не відцуравшись фортець і храмів рідного духу, автокефалісти. Їх не перелічити, прославлених смертю і освячених муками у катівнях! Мусиш пам'ятати, сховавши глибоко в душі, і донести до своїх дітей і онуків, бо мені нікому передати, — знову витерла сльози Раїса Ісаківна. — Глухнемо від дзвінких псевдореволюційних кличів, від тріскотливих бучних лозунгів, від плакатних базікань про щастя й волю, мир і братерство, рівність і світову революцію. Оніміли й омертвіли гучні майдани, на яких проходять парадом вертепи «щастя народу» під чавливим чоботом імперії і пильним оком всесильного й свавільного НКВС — держави в державі, що повністю замінила царську жандармерію з її знаменитим лозунгом «держать і не пущать!» та стала взірцем для убивць і катів, — мало не плакала Раїса Ісаківна. — Довго доходило до народу розуміння всього сущого, та врешті поневолені, потоптані та почавлені починають розуміти, хоч все ще мовчать, «камо грядеши». Пам'ятай: тільки знищення імперій, як би вони не називалися і як би не іменували себе, принесе людству спокій для життя й творення! Ніщо інше й ніколи! — замовкла надовго, приходячи до себе. — Поїдемо вже додому, юний друже, — ніби опам'яталася Раїса Ісаківна по паузі. — Дякую тобі й нагоді, що виговорилася тут! Вдячна цій тиші і твоїй довірливості!.. Сава Панасович був моїм чоловіком і заповідав мені піклуватися тобою, скільки матиму сил. Тож не ображайся, що не друкую тебе, не моя то воля! Але я вперта — при першій нагоді таки надрукую!.. — а вже біля редакції на прощання завершила, — А так зване звільнення Західної України й Білорусії — тільки анексія!

Янчук подякував редакторці за науку й поспішив на роботу, жалуючи коня, що також був голодний. Радіо на вулицях кричало про возз'єднання українських земель. І обідаючи, і вже на робочому місці, і на квартирі Петро чув про те саме з репродукторів. Після палкої промови Раїси Ісаківни з цитуванням Ніколо Макіавеллі та згадкою про «Утопію» Томаса Мора, Янчук дивувався, що український люд десь у Львові, Перемишлі чи Станіславі сприймав те возз'єднання у сльозах радості й щастя.