У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Пізня осінь уже скинула пістряво-строкате вбрання із крон і оголила навіть явори над лавицею за хатою... Зустрівшись із Лесею прохолодним вечором суботи, Петро обійшов із нею півміста вулицями Ілліна-Надпільною, Шевченка-Старочигиринською і Комсомольською-Старосмілянською та спинився біля річки Митнички і Гуржієвого болота. А ввечері в неділю вони пройшли містом від виставок на Чигиринському тракті і криниці в Удодовому провулку спуском із Фрунзе-Верхньогорової до хутора Пахарів між Дахнівкою і Черкасами. До себе Петро вів Лесю Попідгірною-Шолом-Алейхема обидва вечори ледь живою від утоми.

— У тебе якась неприємність, любий? — питала Леся вже в ліжку.

— З чого ти взяла, моя неповторна вродо? — Петро не хотів говорити, що відбулося. — Все гаразд, а хіба що? — притис Лесю палко.

— Водиш мене містом, ніби прощаючись, зморюєш навмисно, щоб убити в мені й у собі стать, говориш до мене, але весь час про щось своє думаєш... Чи я помиляюся, любий?

— Помиляєшся, небесна моя! Я люблю лише тебе і так, як тебе ніхто ніколи не любив і не любитиме! Я боготворю тебе! І ти цього не забувай ніколи!

— Я тобі вірю більше, ніж собі, ніж матері, бабусі й татові! Але якась гризота, мені здається, в тобі є, даруй, кажу те, що відчуваю, — міцно притислася Леся до Петра. — Я, повторюю вкотре, уся до твоїх уподобань, у будь-яку хвилину, всім тілом і всією душею!.. Оленка каже, що я бездушна, зневажаю тебе та мордую собою.

— Хай собі каже, що їй заманеться! А мордуємо ми самі себе обоє, і в тому нічого поганого я не бачу, адже нас мусять благословити твої батьки, а вони все ще дивляться на мене, як на жебрака.

— Таки так, любий мій! Але цікавляться тобою постійно, найпаче мати — при кожній нашій зустрічі.

— І що ж ти їм говориш про мене?

— Кажу, що не достойна й тіні твоєї! Що ти найбагатший на всій землі! — замовкла надовго. — Мене знову, мабуть, за домаганням тата, цього тижня на гінекологічнім кріслі оглядав Бондар. Сміхота з них, та й годі!.. Поцілуй своє святе та веди вже мене додому, бо світає он, — пригощала Леся Петра грудьми, як маля. — Рада, що хоч чимось можу бути тобі приємна!

— І я радий, кохана моя! — цілував Петро Лесю запійно. — Не дай Бог, щоб ти ще колись допустила будь-кого, крім маляти, до грудей своїх!

— Про що ти, любий? Свят-свят! Не дай Бог! — раптом заплакала Леся. — Не допускай того і в помислах! Хіба неживою! А я ж хочу жити та ще й діток мати від тебе єдиного! — почала, схлипуючи, одягатися.

Попрощавшись із коханою під хвірткою гуртожитку, Петро вернувся додому зажурений не стільки від майбутньої тижневої розлуки з Лесею, скільки від передчуття чогось рокованого, що не міг поки окреслити конкретно. Те відчуття наближення особистого нещастя, крім усього, примусило його, як опікуна Лідуні, настійно подумати про неї, адже дівчині у жовтні пішов лише сімнадцятий. Покладатися на Лесю при можливому нещасті з ним вважав за марне, інших, окрім Югини Костівни та Віри Коляд, не знав, шкодуючи за Фесею Антипівною. Врешті й Віру визнав не досить досвідченою, як і Лесю.

Продовженню стосунків Янчука з Гончак сприяв і її виклик уже наступного дня до того ж слідчого, якому вона не лише виявила спротив, а й пригрозила скаргою до Москви, демонстративно покинувши кабінет, бо той і їй не назвався й не надав обвинувачень. Неофітка в стосунках із пильними органами, вона того ж вечора, не криючись, прийшла на квартиру до Янчука і розповіла, що її допитували і за нього також. Крім того, вона принесла йому нові занавіски на вікна, бо ці, як сказала, занизькі й завузькі, ще й просвічують так, що усе видно з їдальні навпроти.