У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Коли Янчук переносив сейф у свій новий кабінет поряд з начальниковим, Віра розказала йому, що Леонід Петрович колись був дуже заслуженим чекістом, тому й так возиться Атанасов із товаришем.

Розпорядившись усім працювати за дотеперішнім графіком, Петро попросив у секретарки особові картки всіх співробітників та книгу наказів і засів над ними на цілий день, перервавшись лише на обід. Перегляд карток та ще автобіографій дав йому уявлення про те, «хто є хто» в колективі. По обіді Віра оформила дня банку зразок Янчукового підпису, завірила його та скріпила печаткою в Атанасова. Петрів підпис «П.Ян», який він досі ставив під статтями та віршами, що друкувалися в газеті, мимоволі асоціювався і в колективі, і в банку з постійно п'яним головним держінспектором і сприйнявся, як каламбур.

Мовчазність і маска серйозності, за якими Янчук ховав дилетантство та неофітство у новій своїй ролі, були рятівними для нього, вже наступного дня він замовив секретарці графіки роботи лікарів і лабораторії на поточний місяць. Цілих два дні Петро вивчав їх та звіряв з довідниками й підручниками, яких було досить у шафі, додавав і свого. По особливостях почерків та по наявних помилках і в автобіографіях, і на графіках Янчук склав своє враження про грамотність співробітників і їх акуратність у роботі.

Наступна подія сталася в суботу, дещо вибивши його з колії. На роботі зранку його знайшла Ліда, спершу стривоживши, а потім таки втішивши.

— Мені б до Янчука попасти, — почув він голос сестри у приймальні крізь привідчинені двері.

— По якому питанню? — спитала Віра Коляд.

— По нашому, я йому сестрою буду!

— Братіку! — щиро раділа дівчина, як він завів її у свій кабінет, прикривши за собою двері. — Був у нас адвокат із бабою Сарою. Бабуся Параня при них та покликаних мною сусідках, що навпроти, тітках Плисисі й Фонрабі відписала мені в спадок своє обійстя, хату і майно. Адвокат ось і папір мені дав, — передала Ліда братові до рук скручений у трубочку дарчий лист. — Я казала, щоб тобі, а бабуся все тикала в мене пальцем та шепотіла: «Лі-ду-ні, Лі-ду-ні!». Потім, як усі четверо підписалися, вона поставила свої хрестики. Тепер я господиня хати, але дивуюсь, чому не ти?! — врешті затихла дівчина.

— Не я, сестро, бо не я ходжу за нею, а ти, бідна, — Петро приходив до себе в неймовірній радості. — А як же бабуся? Ти її саму оце лишила?

— Сидить мовчки, дивиться в одну точку, не п'є й не їсть. Баба Сара каже, що вона довго не протягне, ми її підперли подушками, баба Сара взялася посидіти з нею часину, поки я до тебе збігаю.

— Твій час минув, катай додому, а я надвечір прийду.

— Баба Сара взяла з-під подушки бабусин торочок, як адвокат пішов, а сусідки ще сиділи коло ліжка, і порахувала гроші при них. Торочок взяла собі, жінки так розпорядилися, а мені віддасть решту, як бабусю поховаємо і поставимо хреста дубового. Так ніби їй бабуся колись заповідала.

— Баба Сара тебе обмане, Лідуню! Біжи додому, розповіси мені все ввечері. Біжи, рідна, біжи! До вечора! — Янчук хотів би зосередитися і прийти до себе.

Наплив радості був таким несподіваним, що він довгий час не знав, куди себе подіти! Його сестра неждано-негадано виявилася влаштованою, він має добру роботу, дешевий харч, квартирку, а до всього є студентом університету! Сидячи над графіками, він їх фактично не бачив, роздумуючи над тим, що доля-фатум таки правує його й сестриним життям, врятувавши від смерті в голодоморі. Хотілося дякувати всьому світові і всім людям за все вчинене добро!

З тим настроєм Петро й пішов додому, сказавши Вірі адресу в місті, про всяк випадок. У свою нову квартиру він лише заглянув по путі. Там було прибрано і провітрено, підлога зволожена, квіти политі. Йдучи лісом із Соснівки в напрямку міста, Янчук думав про те, що відтепер чистота й порядок, як ознаки його особистих гараздів і влаштованості, мають бути також і цариною його посадової об'єктивності. Милуючись осінньою природою, втішаючись дарчим листом, якого перечитав дорогою ще раз, Петро виробляв собі нову систему поведінки, новий розпорядок життя, приходячи до переконання, що часу в нього вкрай обмаль і тепер, і в осяжному майбутньому, тож розтринькувати його зась!

Із бабусею Паранею, як хотів, Петро не поговорив. Напівсидячи між подушками у своєму ліжку, вона, вчорашня господиня, ступорно дивилася у вікно на світ божий, не лише не озиваючись, а й зовсім не реагуючи на будь-чиї звернення, перебуваючи уже в несьогосвітньому усуненні й самозреченні від земної юдолі серед зовсім чужих їй людей, хоч аж у Харбіні вона мала трьох рідних синів і дочку, тут у місті — розвідну невістку-повію, а не знати де, безпутного онука-художника, і всі вони дивилися на неї з фотографій на стінах.