У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Цілувалися, голубилися й милувалися в обіймах аж до знемог та приходили до себе, ділячись інтимним і наболілим... Петро купався в Лесиних косах, читаючи їй пошепки чергового написаного експромтом вірша або піднесено звертався до неї: «Хай світ очей твоїх порине мені в душу та зарядить її на плідну працю і на вічне кохання до тебе, жадана моя!» Леся допускала його до, як казала, «найсвятішої власності» — своїх грудей, яких навіть її мати з бабусею ніколи не бачили, — для таємно-заповітних довірливих цілунків...
— Чому, любий мій, ті наші зближення такі шалено-приємні до невситимості? — ледь чутно питала на вухо, передихаючи від знемоги.
— Хтозна, моя люба, — відповідав так же тихо Петро. — Мабуть, секс приємний, бо він — то джерело нового життя.
— А чому ж тоді пологи такі тяжкі та болючі? — Леся згадала муки жінок-породіль, які спостерігала на практиці у лікарні.
— Біль також дається нам для творення, — Петро не знав, як відповісти, але подумав, що так воно і є насправді...
Під ранок Петро відвів Лесю в гуртожиток, щоб зустрітися ввечері знову.
— До зустрічі, мавко моя чарівна! — шептав Петро, відпускаючи руки дівчини.
— До зустрічі, мій владико! — так же пошепки відповідала Леся, не бажаючи розлучатися, так і не насичена його пестощами.
По обіді того недільного дня Петра несподівано навідав Аркадій П'юро. Розмова між ними відбулася спершу в хаті, а потім — на скамниці під яворами. Стишуючи голос, Аркадій повідомив, що у місті продовжуються повальні арешти, але на Західній Україні вони набули просто страхітливих масштабів, там навіть комуністів чекісти хапають, як шпигунів, зрадників і агентів капіталізму й реакції. Петро був щиро здивований, що член партії Аркадій виявився запеклим критиком режиму, носячи в собі такий обур під подвійним дном.
— Приміщення колишнього чоловічого монастиря за рафінадним, зокрема, комора та трапезна, забиті в'язнями, а хто вони, узнати не можна. Прийшов до тебе, може, дізнатися, а більше висповідатися, бо не вміщається в мені ненависть і до вождя народів, і до його контрреволюційної партії овець та баранів, і до імперського свавільно-жандармського сиску, і до лакуз та холуїв, що посліпли й вірять догмам ідеологів і твердженням сиску про всезагальне шпигунство, — шептав Аркадій пойнято. — Ну, достеменно все процарське тепер у нас, як запевняють французи в радіопередачі. Сталін дійсно наслідує сатрапа Петра Першого в хижості та в колоніальній задусі кривавовладдя, бо ж після домови з Гітлером про дружбу й кордони дав наказ своїм жандармам заарештувати п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, що у своїй глупоті втекли у Союз. Із отакими нормами совісті й моралі, чим ми не нацистсько-тоталітарна держава, питається?.. А як тепер трактується історія нашої великокошари? Отямиш — вжахнешся! Адже все, узурповане самодержцями, закріплюється псевдо-істориками, як із покону імперське й російське. Зливаються в одно і поняття держави й суспільства, як нероздільні й невідмінні, ніким і ніколи. А поряд із тим по-хижацьки випатрошується рідно-духовність інонародів, як і раніше століттями, — Янчук не знав уже, що й думати про Аркадія, в такому нападі шалу. — Обпльовування всього, що стояло колись чи може стати на перешкоді загарбам імперії в ході її експансій, поневолень і панувань, ніколи ще не були такими пойнятими. Світ, мов баран, дивиться, як та кошарно-резерваційна, табірно-тюремна, беззаконно-кривосудна велико-тиранія його обплутує й ошельмовує, і не розуміє, як було і в двадцяті роки, а чекає чуда, все глибше й безповоротніше влазячи в її тенета, що нестимуть людству з часом усе більші жертви... Лише подумай: Україна за її угодовство і лояльність її маріонеткових урядовців уже поклала понад п'ятнадцять мільйонів жертв, як твердить французьке радіо. А наш же «вождь і учитель» тільки-но вбився в колодочки у Москві! А що буде, як упряжуться вдвох із Гітлером чи й утрьох із Муссоліні?.. Чи є де на землі подібна до нашої жертовність? Де аналоги й історичні паралелі? Хіба у нещасних жидів, вірменів чи негрів Африки — і то не кількісно, а у відсотках до чисельності люду!.. Французьке радіо вважає Україну мірилом становища в Європі, а її возз'єднаність під чоботом Москви — прологом походу на Європу, відкритого спаєм Гітлера і Сталіна після підписання десятирічної домови Молотова-Рібентропа, — Аркадій зблід і виглядав наляканим.
Про деякі наведені факти Янчук нічого не знав, але від Гольди Абрамівни Дейч якось при зустрічі почув про мобілізацію резервістів: «Фіма Йосипович тепер і ночує у воєнкоматі, а Штерна з Тімірязєвки листів не пише, тож мало голову не трачу від недобрих передчуттів! Боїмося чогось удвох із чоловіком, хоч окреслити, чого саме, і не можемо. Та й хворі на прийомах скаржаться мені на якісь віщі сни, то не можу легковажити!»
Як П'юро замовк, Петро оповів йому про розмову із дружиною воєнкома, але той не відреагував і продовжив своє: «Скільки ще інонароди платитимуть життям розбійній і хижацькій величі бездарної проімперської Росії?! Сьогодні вона — це расизм, нацизм і фашизм разом узяті, приховано окуплені в інтернаціонально-комуністичні криваво-червоні шати! — мов заведений, виголошував Аркадій. — Сьогоднішнього раба — патріота імперії Ленін описав як того, хто „не усвідомлює свого рабства та животіє в мовчазному, несвідомому і безсловесному рабському житті“. У таких рабів „слина тече, коли вони самовдоволено хвалять принади рабського життя, славлячи деспота, як холопи і хами“». Такими ми є нині, — додав від себе П'юро.
Не дивно, що, як Аркадій пішов, Петро під його впливом продовжував роздумувати над почутим, ловлячи себе на тому, що тішить його одне — кордони України пролягають по Тисі-Нарві-Бугові-Віслі-Сяну, як ніколи досі.
Приготувавши з Лідою пізній обід, Янчук засів за підручники, але йому не давала зосередитись думка про Югину Костівну, яку охрестив «яничаркою» і для якої, як йому здавалося, не існувало жодних гризот, окрім задоволення власних уподобань, у число яких попав і він, не знати й чому, хоч у десяти санаторіях курорту було досить баламутників, найпаче військових, куди багатших від нього матеріально і ближчих їй духовно.
Те його морочення спинив вірш про возз'єднання, нарешті надрукований у принесеній Лідунею зі скриньки міській газеті, особливо строфа, чимось і для нього самого загадкова:
Із Лесею Петро зустрівся ввечері і, у захваті від її вроди, нагородив її безліччю нових імен: і Радість, і Квітка, і Веселка. Леся відповіла діточими кривляннями й удаваннями, викликаючи в нього щиру заздрість від того, що їй було байдуже до високих матерій світу, просто тиснулась тілом до тіла, устами до уст і душею до душі.
— Ми з тобою, моя радосте, нерозлучні, як оті, що грізним молотом і стинальним серпом голосують на виставці досягнень у Москві, що їх постійно показують перед фільмами, — здивувала Петра порівнянням. — Поцілуй на прощання та веди вже мене додому, бо ж світає он! — підставила Леся груди, лишивши по собі в постелі ніжний запах парфумів і цього разу..
Наступний неповний тиждень пролетів швидко, позначившись роботою над п'ятою контрольною, яку Янчук планував дочасно послати в університет, і сваркою із Рижовим знову таки за спирт, на який він не підписав рецепта та не поставив печатки. Держсанінспектор, трясучись у гарячці, обізвав Петра деспотом і пригрозив помститися. Чомусь на цей раз його погроза не йшла Янчукові з думки навіть у гостях в Югини Костівни.
В основному, у Гончак зібралася молодь, коли не рахувати начальника курортоуправління Атанасова з дружиною, які по перших же поздоровленнях зі святом Жовтня і випитих келишках коньяку пішли, перепросившись. Молодь була підібрана попарно, у пару для Віри Коляд був покликаний якийсь санаторник, тож мимоволі присутнім давалося зрозуміти, що кавалером господині є Янчук. Євгена Костівна сіла до столу поряд із ним, обдаючи його дорогими парфумами, і танцювала під патефон також із ним, геть невмілим, хоч інші, уміліші, мінялися між собою.