У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Я трохи затримаюсь у тебе? — не чекаючи запрошення, скинула Євгена манто.
— Певно, прошу, — Петро прийняв манто з її рук, знову відчувши запах дорогих парфумів. — Дякую, що прийшла! І за штори дяка!
— Щось неймовірне твориться в країні, Петре! Людину нізащо можуть убити на допиті! Зроду б не повірила, коли б не побачила на власні очі! При мені з кабінету винесли якогось непритомного чоловіка — побитого й закривавленого. Жах іще й від того, що робиться це навмисне, для демонстрації викликаним і їх залякування, — обурювалась Гончак. — У нашого дільничного я дізналася, що на мене була написана анонімка, російською мовою, до речі, й на тебе не одна, що ніби я повія, а ти мій сутенер і взагалі — декласований елемент. Дільничний під великим секретом сказав мені, що на тебе хтось у місті регулярно пише анонімки, теж російською мовою.
Янчук не відкрився Югині повністю, сказавши лише про вірш у газеті, на слова якого слідчий вимагав пояснень, але тішився, що доля зробила їх спільниками, і розмову на тему «що твориться» охоче підтримав. Марно говорити, що Югина Костівна, маючи в його особі зацікавленого слухача, була в ударі. Вона вміло перенаправила розмову на особисте, ніби й глузуючи із себе, але й демонструючи свою неабияку ерудицію, відкриваючись Янчукові такими нюансами, яких він досі не зустрічав, а в її трактовці навіть сороміцтва виглядали цілком пристойно.
— Я давно, мій сердечний довіренцю, не дівка вже, а як на твої цнотливі лекальні мірки, думаю, навіть повія, але прошу, дружи зі мною такою, як є. Приїхавши із богемно-бомондної Москви, я зріло побачила тут інший світ у людських стосунках і цінностях, тож хочу спинитися і стати розсудливішою, бо ж мушу колись стати дружиною, матір'ю і господинею, як твердить мені в кожному листі моя старша сестра.
— Для чого так від'ємно характеризуєш себе? Адже усвідомлення своїх недоліків, гадаю, уже є ознакою порядності людини, — був і здивований, і захоплений Янчук.
— Платон мені друг, та істина дорожча, Петре Карповичу! Не всім я себе так характеризую, а з друзями речі треба називати своїми іменами, не лише позитивні, а й негативні, — сказала Євгена, зітхнувши. — Хочу сподобатися тобі!
Невпоміт розмова перетекла від суспільних подій у русло стосунків дружини й чоловіка, матері й батька та їх родини. Югина Костівна, видно, багато передумала на цю тему, тож тепер виливала свої висновки, звільняючись від них, як від тягаря, знайшовши в особі Петра привабливого для неї слухача, — ніби у благодатний дзбанок, із якого, можливо, їй удасться напитися в майбутньому.
— Я, грішна, милий друже, тихо боготворю осуджуваного в нас Фрейда, вірячи в інстинкт самозбереження у стосунках статей, але першість віддаю, може й егоїстично, жінці, як основі всього. Жінка чоловікові — друг, товариш і партнер. По-моєму, вона є окрасою життєвого свята, вона — не лише заміна й поміч чоловікові у всякій роботі, а й нянька дітей та його ж вечорами й ночами, і не усміхайся, будь ласка! Не заперечиш факту її додаткового обов'язку навіть при відразі чи зморі, не кажучи вже про не лише клопітні наслідки! Її волячість і трьохжильність не всі чоловіки цінують, а у Москві в застіллях чула навіть тости: «Хай живе й пасеться ситий кацап на Україні!» — зваж, не «в», а «на»!.. Знаю, що не в кожній жінці ангел приписується надовго, як би того не хотіли ви, чоловіки, але він тимчасово живе у кожній. Тож жінка справляє гарне враження не стільки про себе, як про чоловіка, що поряд. А ще вона оберігає його від ожирінь і напуває екстазом, не кажучи вже про кошики, що постійно несе додому дорогою з роботи... А жінка, що виявила мужність і стійкість у захисті своєї жіночності, на мою думку, героїня! — заворожувала Євгена господаря обізнаністю.
— Я згоден з усім, тобою сказаним, — обізвався Петро. — Хай живе жінка-мати на полегшу, втіху й радість собі й чоловікові! А таких героїнь серед інтелігенції тепер є небагато, думаю... Хотів би знати, даруй, до кого з них ти відносиш себе?
— До найгірших і найпаскудніших, бо хітна! До тих, що живуть, — принаймні так я жила досі, — задля себе й свого ненаситного живота, даруй за грубість! — Євгена раптом встала і кинулася вдягати манто, не давши Петрові можливості їй допомогти. — Нерано вже, милий друже, дякую тобі за приязний прийом! — спинилася під дверима. — Завтра тобі принесуть карнизи, то прибий їх над вікнами і штори повісь... А зустрінемось, як лиш захочеш, чи як буде потреба... Ні, не проводжай, для тебе краще не афішувати наших стосунків, бо про мене тут від'ємна слава ходить... Доброї ночі, милий друже! — ніби втекла, як і минулого разу, Євгена.
Старезна сосна загадково шуміла перед вікнами. Дослухаючись до неї на ганку, Петро випалив цигарку і вернувся в квартиру, і захоплений Ївжею, і ніби ображений...
В наступну суботу Янчук вертався додому раніше, як і домовлявся з Лесею, але по путі зайшов у будинок саносвіти до Аркадія П'юро, і той вернув його із небес на землю: «Знову арешти, мого сусіда Михайла Горового слідчий побив так, що він досі не приходить до тями!». Говорили наспіх і недовго, домовившись і надалі обмінюватися новинами. Слідчий, виявляється, навіть у Аркадієвих систематичних статтях про сангігієну, що торкалися профілактики захворювань, вбачав «буржуазні прояви», бо в них не згадувалася авангардна роль партії і її вождя — учителя трудящих усього світу товариша Сталіна.
— Думаю, не помилюся, сказавши, що й ми з тобою, як і сотні міщан, якщо не станемо донощиками, звичайно, будемо кандидатами на добудову Біломоро-Балтійського каналу, Углицької ГЕС, Рибінсько-Цимлянського гідровузла та сотень інших великих «будов століття», то готуйся! — сказав Аркадій сумовито на прощання. — До зустрічі! — потис якось особливо руку.
— До зустрічі! — Петро пішов додому зовсім розбитим.
Леся вже чекала його в хаті, разом із Лідою готуючи на електроплитці та керогазі нехитру вечерю: яєчню з салом і каву з медом і пряниками, які принесла з собою.
— Ти знову чимось заморочений, мій любий? — запитала Леся пошепки, як Ліда вийшла з хати.
— Просто зморився на роботі, кохана моя. Не зважай на те, Лесю!
— А до мене вчора ввечері приходила тітка Мотря, геть п'яна, матюкалася, що я посіла її спадщину, обзивала мене брудними словами, ще й хотіла побити, але баба Сара вчасно нагодилась, то покликала Льову, він і вигнав її геть із двору, — поскаржилась Ліда, повернувшись до хати.
«Ось хто та друга, що пише на мене анонімки! — вистрелило в Петровій голові. — Хоч би як не хотів мати ворогів, а таки будуть! — подумав з досадою. — Доля грається людиною, як скіпкою у вирі життя!»
— То біда наша, сестро, та ти закладай хвіртку, як приходиш, і не пускай її у двір, поки й не відвикне, — сказав до Ліди.
— А в мене також є новина, Петре! — похвалилася Леся, як уже повечеряли й відпровадили Ліду на сон. — Татові хтось написав, що я щосуботи й щонеділі не ночую вдома, то грозилися, що перевірятимуть. А я їм поскаржилася на коменданта діда Потапа, за його ж порадою, що ніби він і в кіно не дозволяє мені піти увечері, то як медом їм помазала! — тислася вона до Петра, розплітаючи коси. — Погладь мені голову, як ти умієш, — підставилася ближче. — До чого ж ти мені рідний уже й дорогий! — шепотіла задоволена. — А зимові канікули мені вже замовлено: щоб не лишалася на новорічний вечір, тато прийдуть за мною й заберуть мене додому... Не везе нам, любий! Цілих три тижні ми не зможемо бачитися через мене, а потім ще стільки через тебе, бо ж поїдеш на сесії...
Петро слухав Лесю, а думав мимоволі про візит до Ліди п'яної невістки баби Парані. Він віддавна зауважив у собі підвищену співчутливість до ображених і несказанний обур до їх насильників — за слабшого він завжди був готовий заступитися, навіть ризикуючи власним життям. «Сходити мені до неї, паскудниці, та пригрозити може?.. Так, слід її зупинити, як і її анонімки, бо, чого доброго, заправторять таки мене на „будови віку“!.. Доносити ж на неї я не стану, а захистити мене нікому!» — вирішив для себе.
Молодята провели і недільний вечір у Лідиній теплій хаті, бо на вулиці було вже геть морозно, ще й мело снігом, а пекучий вітер із Дніпра пронизував наскрізь... Так же щасливо пролетіли й наступні субота з неділею, після яких вони розпрощалися з певністю, що зустрінуться не скоро, бо коли Леся вертатиме з канікул, Петро буде вже на сесіях. Леся на цей раз довше, ніж зазвичай, не хотіла відпускати коханого від хвіртки та аж заплакала...