Чотири танкісти і пес – 2

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу – пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами [конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.