Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Розділ XIV КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ
Південно-західний вітер заслав димом зруйнований бомбардуванням Берлін, а ще вище гнав грозову хмару, пронизану частими блискавками. Коли по радіомережі, що з'єднувала батареї протиповітряної оборони, передавали повідомлення про знищення ворожого танка на захід од Рітцена, навушники мало не лускалися від тривожних розмов.
– Невже прорвали оборону на Старому Одері? – запитували радисти, затуляючи долонями мікрофони.
– Ні. Це якийсь одинак. З першого залпу загубив капелюха, – хвалились зенітники. – Від нас видно.
– Що видно?
– Башту з того танка.
І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.
Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.
Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх но скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.
Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.
Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.
– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.
– Близько.
– А до лісу скільки?
– Двісті метрів по відкритій місцині.
– У дощ може і перескочив би.
– З вишки помітять.
– А як сюди їхали, не бачили?
Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:
– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.
– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…
– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь щелеетіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.
За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.
Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому цлащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.
Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.
Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце цід брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.
– Привозив обід, – пояснив Кос.
– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.
– Термоса й три хлібини.
– Шість душ. Що там може бути?
– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.
– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.
– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?
Грузин мовчки кивнув головою.
– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…
Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:
– Вилазьте.
Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.
– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.
– Швидше, чортяко.
У отворі з'явився напханий рюкзак.
– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.
– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.
Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.