Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Кулі ще раз просвистіли над головою, потім спінили воду праворуч і ліворуч. Та Шарик уже сховався у густу смугу жовтуватого диму.
Пес утомився, поплив повільніше і вдихнув на повні груди повітря. Захлинувся димом, запекло в горлі. Вихопився понад воду, і одна з куль, пущених наосліп, влучила в лапу. Вкусила так міцно, аж зсудомило, м'язи і біль віддався у хребті. Шарик утратив ритм, пішов з головою під воду, захлинувся.
Так, берег був далеко, але собака про це не знав, бо понад водою ще й досі снували клапті диму – вітер пригнав його з переправи. Може й краще, що не знав.
Та настала хвилина, коли м'язи перестали слухатися, зламалася воля до життя. Пес заплющив очі, випростав лапи й пішов під воду. Охопили його холод і темрява. Торкнувся носом чогось м'якого, гидкого, а поранена лапа зачепила за колючий дріт, що тягнувся за вирваною з засіки балкою.
Шарик з болю опритомнів, одбився від дна і виплив на поверхню. Хвилину безтямно перебирав лапами, кружляючи на повільній течії, а потім зрозумів, що коли дістав дна, то хоч берега не видно, мусить тут бути мілко.
Розглянувся і за кілька метрів угору по течії побачив низький маленький острівець. Високо задерши голову, поплив туди, перемагаючи смертельну втому. Діставшись острова, насилу витягнув на берег своє обважніле, мов свинець, тіло. Хотів обтруситися, але впав і знепритомнів.
На острівці заледве поміщалися два кущі верболозу й почорнілий від вологи кусень дерева, принесений весняною повіддю. Навіть птахи не мостили тут гнізд. Ріка несла мимо острова прикмети битви, що йшла вище по течії: солдатську шапку, поламане весло, розтрощений снарядами й перекинутий догори дном дерев'яний човен.
Минуло, мабуть, з півгодини. Над деревиною підвелася собача голова й знов упала. Шарик лежав боком, у калюжі, що поволі висихала, й важко дихав. Підтяг скалічену лапу і, повискуючи, почав злизувати з неї кров. Переправа вкрай виснажила його, очі самі заплющувалися,, голова тяжко опадала на пісок.
Десь недалеко гриміла битва, і ось вітер приніс виразніший відлунок бою, почулося гучне «ура-а-а». В атаку пішла піхота. Шарик підвів голову, побачив береги – далеко ворожий і близько свій.
Зібрався на силах, поповз до води. Хвилину постояв і поплив просто перед себе. Течія допомагала собаці, несла до польського берега, а під кінець виручила широка піщана мілина.
Вилізши на берег, Шарик навіть не пробував стріпнутися від води. Боявся згаяти час, як на острові; а треба ж відшукати Марусю. Залишаючи за собою мокрий слід, кульгаючи на передню лапу, помандрував од ріки до урвища й лісу.
Поволі крався кущами, припадав до землі, коли поряд проходили чужі люди, та сьогодні ніхто не звертав на собаку уваги. Тільки що за кожним разом важче було підводитися з землі, м'язи заніміли, пекла поранена лапа, а голова ставала важча й важча.
Отак, ніким не помічений, доплентався до шляху, яким ще вчора їхав із своїм хазяїном до Марусі. Оглянувшись навколо й вибравши потрібний напрямок, рушив далі. Спотикнувся об корінь, запаморочилось в голові – впав. Хотів доповзти до кущів, але світло померкло йому в очах.
…Коли прийшов до пам'яті й став розрізняти окремі предмети, побачив над собою дві невиразні людські постаті. Розмовляли про щось, один махнув рукою, а другий підняв автомата до пострілу.
Побачивши зброю, Шарик підвів голову й гаркнув. Собака пізнав сержанта з патруля, намагався помахати хвостом, але забракло сил.
– Пильнуй, щоб не втік, – наказав сержант солдатові й швидко відійшов убік.
Шарик подумав, що той, певно, пішов по воду і дасть йому напитися.
Незабаром сержант повернувся з молоденьким хорунжим.
– Це той самий. Навіть упізнав і хотів хвостом помахати.
– А хіба я не казав, що той молодик – шпигун, – зрадів хорунжий. – Послав собаку з донесенням через ріку. Тому пес такий втомлений і мокрий. Прив'яжіть і добре доглядайте, а я зателефоную до штабу.
Офіцер одійшов, а Шарик, давши зав'язати собі ремінь на шиї, лежав на стежці, відпочивав, довірливо чекаючи допомоги, і дивився на радянських піхотинців, що опіваючи йшли дорогою.
Загін пройшов, за ним з'явився наступний – і Шарик раптом підвівся на зв'язаних лапах, рвонувся вперед, затягаючи на шиї ремінь. Він побачив на чолі загону Чорноусова, а в першій шерензі дрібненьку фігурку Марусі-Вогника.
– Відставити пісню, – раптом наказав старшина, бо йому видалось, що десь гавкнув собака. Справді, зараз стало чутно поблизу жалісне скавчання.