Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Був там? – запитав Густлік.
– Ні. Тільки тепер виліз.
– Щоб йому кисло було!
Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:
– Ходімо. Я можу перший…
Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.
– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася в уші, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.
За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.
– Дай сюди цього ножика, – притримав йото Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.
Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.
Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.
Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільшняком, на яких уже розпустилося молоде листя.
Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.
– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.
– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.
Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?
Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:
– Далекобійна.
– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.
Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.
– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії,, взимку тепліше. Все промокло…
Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.
– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, – несподівано зажурився Томаш.
Подуло спіднизу, бо Єлень здвигнув плечима.
– І так його вже не складемо докупи.
– Там же гармошка залишилася.
– Нема вже в нас броні над головою, – зітхнув грузин.
– І кишки марща грають, – кинув Густлік.
– Думаєш, що напевно шестеро? – штовхнув його в плече Янек.
– Кого шестеро? – не зрозумів Єлень.
– Там, за муром.
– Як три хлібини, то шестеро.
– А нас четверо.
– Але з шаблею і сокирою, – протягом мовив Густлік, – Якби ще гвинтівку… Таж не будемо сидіти, як мокрі курки, – пожвавішав. – За муром сухіше й безпечніше.
– Тут треба тихо, – сказав Томаш.
– Не питаю ради, – обрізав Кос. – Екіпаж, увага, – повернувся, став на коліна, а решта, мов розбуджені зі сну, пильно дивилися в обличчя командирові. – Коли везтимуть вечерю… – Хлопець так стишив голос, аж мусили нахилити голови, щоб краще чути.
Дощ незабаром перестав. За наказом Янека зробили фіззарядку, а потім розвідали територію в радіусі півкілометра. Воднораз шукали хоч якоїсь зброї, та марно; виявили тільки лісовий завал і мінне поле на просіці.
Болото на мундирах вже почало потроху обсихати, обсипатися, коли Кос наказав бути готовими до дій і дотримуватись повної тиші. Прислухалися – широка луна безнастанно приносила гуркіт зі сходу, проте в лісі – ні гуку, ні шелесту.
Григорій перший почув далеке торохтіння мотора і підвів руку. Мовчки зайняли заздалегідь намічені позиції.
Шум мотора наближався. Серединою дороги промчав сполоханий заєць, і Янек подумав, що це добра прикмета, бо тварина нічого не помітила.
Лісовим шляхом над'їхав старий трактор, тягнучи польову кухню. На ньому під брезентовим дашком сидів-той самий високий, плечистий солдат, а на підпорі сох дощовик з каптуром. Дорога вела широкою просікою, ліс був рідкий. Виблискували калюжі та мокра трава.
Там, де траплялися більші вибоїни, трактор уповільнював хід, торохтів на першій швидкості, оминаючи корені, замшіле каміння й віхті трави, повз поволі, щоб не розплескати вечері.