Чотири танкісти і пес – 2

– Молодший лейтенант перший, – сказав старшина. – Хотів я дістати польську медаль, але в нього ноги міцніші.

– Хорунжий двічі піхоту піднімав, – докинув Черешник,

Полковйик, не сказавши ні слова, вийняв з кишені медаль «Заслуженим на полі битви», причепив виструнченому офіцерові на груди.

– Служу вітчизні!

– По документ з'явишся завтра до начальника штабу… А ви хто? – мовив до танкістів.

Кос виступив уперед і доповів:

– Увесь екіпаж «Рудого», громадянине полковник.

– Водогінники?

– Не розумію.

– Ви повернули крана. Дякую і не забуду, – по черзі потис усім трьом руки.

Тримав ще Густлікову лапу, коли ззаду до Янека підкралася Маруся і долонями закрила йому очі.

– Це ти! – вгадав хлопець, і по голосу чути було, на кого подумав.

– Я! – кинулась йому на шию.

Полковник сердито озирнувся, але замість догани тільки сказав:

– Екіпаж!

Усі стали струнко. Вогник – закинувши руку на шию Янекові, Шарик гарчав нетерпеливо, не знаючи, чи має право вже кинути санітарну сумку й вітатись, чи повинен сидіти непорушно та ще й з хвостом, опущеним у холодну воду.

– Лишайтеся в цьому будинку, помийтесь і висушіть одяг. Тут вас знайде танковий хазяїн. З Рітцена вводитиме до бою оперативну групу.

– Наш генерал? – запитав Густлік.

– Ваш. А полонених моя піхота забере.

– Без цього одного. – Кос показав на Кугеля.

– А то чому? – командир полку насупив брови.

– Знаємо вже його. Пригодиться комендантові міста, допомагатиме порядки наводити.

– Гаразд, – полковник кивнув головою, віддав честь і пішов услід за своїм полком.