Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Я знаю танк, – спокійно відповів росіянин. – Треба багато місця. Все, що зайве…
– Вже викинули, – сказав Кос.
– Особисті речі теж у машину. Одержите перед станцією, в місці зустрічі з ударною групою Ша-велла.
– Аби тільки з цієї проклятої діри вилізти… – пробурмотів Густлік.
– Як не виліземо, – відповів приглушеним голосом капітан, – то й не будуть потрібні. Однак хто не хоче, може не їхати.
Кос мозчав. Єлень оглянув обличчя танкістів і пояснив Павлову:
– Товаришу капітан, ми – екіпаж. Розумієте? Екіпаж. Або всі їдемо, або ніхто.
– Забирайте речі! – наказав Кос і додав, звертаючись до Єленя. – Візьми мої.
Троє членів екіпажу полізли до танка, а сапер мовив до сержанта:
– 3 самого початку дивитесь на мене, наче в мене на голові роги ростуть. Скажіть, у чому річ?
– У вас, громадянине капітан, є або, може, був близнюк?
– Двоє хлопців, – пожвавішав той і дістав з кишені фотографію. – Ванько й Сашко. Не близнюки, але схожі один на одного. Зараз із дружиною в Новосибірську. Туди Гітлер не дійшов. І я ввесь час був на японському кордоні. Тільки тиждень, як перекинули. І до польського війська. Не встиг поміняти мундира.
– Чому до польського?
– Мову знаю. Виріс під Житомиром. Там польських сіл чимало.
Густлік заніс два рюкзаки, Саакашвілі один, Шарик волік у зубах свою гаптовану подушку. Стали біля машини. Останнім насилу виліз Томаш із важенним мішком і чималим довгастим брезентовим пакетом.
Кос показав на відкритий люк.
– Прошу.
Пропустив уперед капітана й, минаючи Черешняка, кинув приглушеним голосом:
– Що це за мотлох знову?
Павлов, присвічуючи ліхтариком, розглянувся в танку. Кружальце світла впало на ротмістрів кашкет, що висів ліворуч од сидіння механіка.
– Чекаєте підвищення по службі?
– Ні. Поранений офіцер просив його кашкет до Берліна довезти.
Капітан кивнув головою і торкнувся ефеса шаблі.
– Механік – кавалерист?
– Грузин.
Капітан легко доторкнувся до снарядів, гарматного затвора, радіостанції, затримав погляд на орденах, на Хресті Хоробрих і Віртуті Мілітарі, а потім – на фотокартці, приклеєній до броні.
Витягши з кишені дзеркальце, Павлов глянув у нього, порівнюючи своє обличчя з фотографією. Нарешті збагнув ситуацію, в якій опинився.
– Давно?
– Шість тижнів тому, під Вейгеровом.
Капітан випростався, скільки міг підвів руку до козирка і відсалютував двійникові на фотокартці. Потім виліз із танка й наказав:
– Екіпаж – до мене!
Танкісти обступили його тісним півколом.
– Я не прийшов зайняти чиєсь місце, – поволі говорив капітан. – Не мине й двох годин, як розпрощаємося. Але на цей час мусите прийняти мене до свого гурту…
– Громадянине капітан, – почав Кос, хвильку подумавши. – Ми бачили вас у Шпандау й потім на мосту через Гавєль. Думали, що, може…
– Починайте конопатити, – урвав його сапер. – Двоє допоможуть мені переносити вибухівку.
– Я, – зголосився Густлік.
– Я, – приєднався до нього Томаш.
Підходячи до автомашин, Єлень випередив офіцера і розмахнувся, щоб одним ударом одкрити замок на задньому борту. Капітан притримав його за руку і показав білий напис на темно-зелених дошках: «Стукнеш – щезнеш».
Не всім на війні випадає однакова праця. Тим часом, коли одні армії наступають, інші стоять на пасивних дільницях фронту. Навіть у одній роті може статися так, що одні потом обливаються, а інші сплять або шукають собі роботи, аби тільки не нудитися.
У напівзруйнованому будинку, в кімнаті на другому поверсі займали бойові позиції Зубрик і Віхура. Підсунули стіл до стіни між вікнами і, вмостившися на принесених з кухні табуретках, різались у карти.
З боку сходової клітки, крізь отвір, вибитий, певно, не інакше, як фаустпатроном, увійшла Маруся.
– Граєте?
За нею, мов тінь, з'явився Юзек Шавелло і сів у кутку.
– Граємо, – підтвердив капрал і, кинувши оком за вікно, крикнув: – Нижче голову!
Вогник присіла, кулі відбили шматок штукатурки, яка посипалась на стіл.
– Впертий фриц, – сказав Віхура.
Вхопив з колін автомата, різко повернувся і через ліве плече, не підводячись з табуретки, рубонув двома короткими чергами у вікно на тому боці вулиці. Потім спокійно повернувся до дівчини.
– Нащо? – спитала Маруся.
– Щоб його заспокоїти. Тепер півгодини сидітиме тихо.
– Питаю не про стрілянину, а про гру. На що граєте: гроші, спирт?
– За гроші мало купиш, а протягом тих кількох днів, які залишаються до кінця війни, не варто пити. Після чарки людина стає гарячою, легше на той світ потрапити. Ми на бензин граємо.