Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Густліку! Густліку! – щосили гукала Маруся.
– Чого тобі?
– Це від снаряда?
– Ні, не від снаряда. Німець сам підпалив.
– Навіщо? Бо наші на даху?
Густлік не відповів, лише шолома насунув на лоб, немов захищаючи очі від сяйва, і вдивлявся в пожежу, яка блискавично охоплювала будинок.
Коли Лажевський сказав, що есесівці не будуть штурмувати, а підпалять горище. Коса кинуло в холод. Може, досвітній вітерець подув по спітнілій спині, а може, то жах простяг несподівано свою лапу до нього.
Якусь мить Янек лежав не рухаючись, нічого не чуючи, та й, мабуть, ні про що не думаючи. А втім, про що мав думати в цьому безвихідному становищі? Отямився, немов прокинувся від сну, коли підпрапорщик поклав йому руку на плече.
– Чуєш, бензином тхне. Зараз Підпалять. Треба тікати.
– Як тікати? Маєш парашута?
– Є інший вихід. Глянь-но.
Повів Коса на другий бік даху й показав вертикальну драбину на сліпій стіні.
– Протипожежна! – закричав на весь голос, бо метрів за п'ятсот далі пікірували бомбардувальники, скидаючи бомби; гуркіт стояв жахливий. – Я її побачив, ще коли ми були на вихідній позиції. Відразу подумав, що може згодитися…
Першого привели старого Шавелла, який, перехрестившись і сказавши, що вперше в житті бачить драбину, «по якій, поставивши десять клунь одна на одну, можна б вибратися на найвищу», спритно поліз униз, мов той кіт.
Перші омахи полум'я бурхнули з-за ринви, коли за дядьком поліз Юзек. Слідом – підпрапорщик Стасько та Віхура.
– Встигнемо, поки нагріється, – зрадів Лажевський, але, як виявилось, зарано. Хорунжий Зубрик учинив рішучий опір.
– О ні! Нізащо! – Зубрик, наче рак, одповзав якнайдалі від драбини, що спускалася в безодню. – Я навіть до вікна другого поверху боюся підходити…
Не доказавши, ліг горілиць і зомлів.
– Не зможемо спустити. Доведеться залишити на вишкварку, – буркнув люто Лажевський до Коса.
Обидва лежали біля непорушного хорунжого край даху, а за ними щораз дужче шаленіла пожежа. Полум'я охопило лаз, високо шугало вгору – гуло внизу на сходах, немов у могутньому димарі.
Внизу на щаблях драбини темніли силуети тих, що злазили додолу. На протилежному даху блиснув поодинокий постріл, за секунду повітря донесло його гуркіт, внизу зойкнув поранений. Хтось упав із найнижчих щаблів на руїни.
– Хай йому грець! Снайпер прокинувся, познімає нас усіх із стіни.
Кос помітив, звідки блиснув постріл, миттю прицілився і закам'янів з прикладом біля плеча. Поволі натискуючи спуск, спокійно вистрелив і відповів Лажевському:
– Цей уже не познімає.
З-за комина викотився ворожий снайпер, з'їхав по даху й упав додолу.
Постріл привів до тями Зубрика.
– Поранений чекає! – гукнув Кос.
– Правду кажучи, я пострілів боюсь, – квапливо промовив Зубрик, який ще не зовсім оговтався й лише за хвилину збагнув, що звертаються до нього: – Де?
– Внизу.
– Двадцять років стажу, – пробурмотів Зубрик і, долаючи страх, поповз по гарячій уже блясі, – але ще ніколи…
– Ногами вниз, – притримав його Лажевський.
– Добре, – ледве не плачучи, кивнув Зубрик. – Це теж брати з собою? – запитав Коса, простягаючи руку з автоматом.
– Ні, я візьму.
– Бодай би той негідник Гітлер здох… – Хорунжий поліз униз.
Лопнула перегоріла кроква, ширше шугонуло полум'я, сипнуло іскрами. Покотилася головешка, пропалила мундир на рукаві. Кос засичав, одкинув її, вдарив рукою по мундиру.
– Пора, – сказав Лажевському.
– Сам забирайся геть звідси, – сказав Магнето. – Я останній. Маю досвід – брав участь у повстанні.
Лежали поруч край даху і якусь мить дивилися у вічі один одному.
– Я командир, – сказав Кос. – Іди! Магнето скорився наказові.
Янек ще якийсь час мусив залишатися на даху, щоб Лажевський устиг спуститися хоч на кілька метрів нижче – і це, мабуть, були найважчі секунди. Навмисне поволі чіпляв на плечі Зубриків автомат. Спробував засвистати мелодію пісеньки про битву під Студзянками.
Зламалася ще одна кроква, ще вище бурхнуло полум'я. На горищі гримнув снаряд, який раніше не розірвався; вибух кинув у повітря зім'яті листи розжареної бляхи, які, описавши дугу, заскреготіли по стіні.
Цей несподіваний гуркіт зовсім налякав Зубрика. Хорунжий зашпортнувся за металевий щабель, пустив поручні. Впав, але, на щастя, вже з нижчих щаблів – просто в обійми Віхури.
– Сюди, пане доктор! – гукав старий Шавелло, добинтовуючи ногу підпрапорщика Стаська. – Поламана.
– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.