Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:
– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…
– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.
Але підпрапорщик не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.
Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.
– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.
Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.
– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:
Криваво блиснув зуб тупий, Взяв «тигра» на приціл і бий…
– Годилося б… – почав Янек.
– Ноші готові, – перепинав його Шавелло.
– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я поцупив її в одному будинку з бібліотеки.
Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.
– Піднесіть його ближче до вулиці.
– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.
– Не мудруй! – різко обірвав Янек.
Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.
Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Череш-няк і Маруся з собакою.
– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.
Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.
– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.
– Не треба.
– Вірите в чудеса?
– Ні. В друзів.
– Візьміть тимчасово.
– Не треба. Екіпаж повний.
– З псом?
– Теж солдат. Пайок одержує…
Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.
– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.
– Що таке? – запитав полковник.
– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.
– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.
Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:
– Піхота… на мою команду, вогонь!
Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.
В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.
Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.
– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.
– Таж не дають.
Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.
– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…
– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.
– …повернення п'яти солдатів ударної групи. Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.
– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.
– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.
– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?
– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.
– Ходімо.
Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадо-волена.
– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?