Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Здоров, Арсене! — привітався Балюк. — Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.
Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.
— Уже два прогони готові, — похвалився йому.
— Еге, — Балюк кинув оком на новий паркан. — Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Вінниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи… А зараз готуємось до обласної наради вчителів. Роботи достобіса.
Я знав, що в школі гаряча пора — завершувався ремонт.
— Мати їде на нараду?
— Авжеж, і виступатиме.
Балюк був одягнений у білу, з короткими рукавами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бриля і палички. Я помітив на його лікті цятку голубої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.
— Школярі допомагають?
— Звичайно. Виробнича практика. Він оглянувся і стишив голос — Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?
— Помаленьку продовжую, — відповів ухильно.
— Тільки не передай матері: ремонт може зачекати, — мовив довірливо. — Господарська робота ніколи не переведеться.
Я подумки погодився з ним.
— Мати, звичайно, вболіває за тебе, — продовжував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковтуна та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене, — сумно підкреслив Балюк, смикаючи поруділого вуса.
І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спільника, який, здогадувався, заспокоював матір, коли надто хвилювалася за мене, переконував, щопошук— мій обов'язок. Чи сказала йому мати про вивих? Напевне, ні.
— Зовсім інший вигляд. Га? — кивнув Балюк на хату.
Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекритий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.
— Сьогодні прийде дядько Гаврило?
— Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи, — сказав співчутливо Балюк. — На війні його добряче потовкло.
— А це правда, що Олин батько колись кушнірив? — запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.
— Хто тобі сказав? — знітився вчитель, схвильовано зиркаючи на мене.
— Чув, — здивувався його занепокоєнню.
— Ти, Арсене, на те не зважай, — якомога переконливіше мовив. — Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьовита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.
— Кушнір — це щось… образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.
— Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Виправляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?
Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені байдуже, ким працював Придиба. У першу чергу — людина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.
— Усе гаразд, Романе Гнатовичу, — заспокоїв його. — Мені просто цікаво.
— От і добре, — повеселішав. — Гляди не забий пальця.
Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мотоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусіди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обійстя, псували всю картину провулка. Тепер його мешканці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докладав зусиль, щоб вони закинули матері слово щодо хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.
Заштахетив майже половину прогону, коли почув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.
— Слухаю.
— Завжди слухаєшся, Загайгоро? — пролунав насмішкуватий голос Олі.
— Тебе — завжди. Ти звідкіля?
— Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?.. — і не доказала.
— Заїхати за тобою? — запитав поспішно.
— Еге, додому, — і поклала трубку.
У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона виявляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добувся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посигналив. Оля вибігла в короткому ситцевому халатику і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сумкою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.