Без дозволу на розслідування

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спільника, який, здогадувався, заспокоював матір, коли надто хвилювалася за мене, переконував, щопошук— мій обов'язок. Чи сказала йому мати про вивих? Напевне, ні.

— Зовсім інший вигляд. Га? — кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекритий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

— Сьогодні прийде дядько Гаврило?

— Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи, — сказав співчутливо Балюк. — На війні його добряче потовкло.

— А це правда, що Олин батько колись кушнірив? — запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

— Хто тобі сказав? — знітився вчитель, схвильовано зиркаючи на мене.

— Чув, — здивувався його занепокоєнню.

— Ти, Арсене, на те не зважай, — якомога переконливіше мовив. — Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьовита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

— Кушнір — це щось… образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

— Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Виправляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені байдуже, ким працював Придиба. У першу чергу — людина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

— Усе гаразд, Романе Гнатовичу, — заспокоїв його. — Мені просто цікаво.

— От і добре, — повеселішав. — Гляди не забий пальця.

Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мотоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусіди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обійстя, псували всю картину провулка. Тепер його мешканці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докладав зусиль, щоб вони закинули матері слово щодо хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли почув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

— Слухаю.

— Завжди слухаєшся, Загайгоро? — пролунав насмішкуватий голос Олі.

— Тебе — завжди. Ти звідкіля?

— Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?.. — і не доказала.

— Заїхати за тобою? — запитав поспішно.

— Еге, додому, — і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона виявляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добувся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посигналив. Оля вибігла в короткому ситцевому халатику і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сумкою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.