Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І настала та хвилююча мить, коли всі бажаючі вдовольнили себе виступами. Хор заспівав «Veni Creator» («Прийшов Творець»). Присутні, як і велить ритуал, на хвилину опустилися на коліна — в єдиному релігійному екстазі. (Правда, на коліна не стали лише московський посол Афанасій Власьєв та шведська принцеса княжна Анна.)
І почався власне обряд заручин, що його багато хто сприйняв за саме весілля.
А потім настала ще хвилюючіша мить — обмін каблучками. Московський посол, урочисто відкашлявшись та погладжуючи свою розкішну бороду, з добру лопату завбільшки, «вийняв з маленького ящичка алмазний перстень з великим і гострим вершком, завбільшки з чималу вишню, і дав його кардиналу, а вже кардинал надів його нареченій на палець, а від нареченої посол взяв перстень (для передачі його нареченому) і поклав його у згадуваний ящичок».
Посол в пориві щедрості й урочистої схвильованості велів викупити за 100 червінців килимок, на якому під час церемонії стояла Марина Мнішек — віднині його цариця, — аби відвезти його до Москви.
Потім численні гості, привітавши молоду з заручинами (заочно привітали й московського царя), від вівтаря пройшли до їдальні на бенкет: попереду цариця — вже цариця! Ще величніша і ще недоступніша навіть і для шляхти, горда й холодна. І коли вона встигла перетворитися на царицю? — Марина Мнішек, за нею шведська принцеса Анна, свідок молодої, а вже потім — московський посол.
Там почали вручати цариці дарунки, що їх від імені матері цариці (вона нездужала і не була присутня на таких неймовірних урочистостях рідної дочки) приймала спеціально виділена для такого дійства знатна шляхтянка, графиня. За знаком Афанасія Власьєва близько сорока дужих московитів в соболевих шубах (незважаючи на загалом теплу погоду в Кракові, але — престиж, престиж!), у високих хутряних шапках, теж із соболя і горностая, почали виносити дарунки царя Дмитрія Івановича і його матері Марії (Марфи) Федорівни, і тим дарункам не було кінця. Також за традиційним руським православним звичаєм наречену (вважалося, що в цей час біля неї незримо був присутній цар-наречений) благословили іконою, і знову несли й несли дарунки — золото, срібло, коштовності, брильянти, рубіни, золоті кубки, соболі, перли тощо — і, здавалося, їм ніколи не буде кінця, як і коштовному камінню та різним дорогоцінним виробам...
Першим тост виголосив його величність король Речі Посполитої Сигізмунд III і пив «за здоров’я цариці Марини, знявши капелюха і трохи піднявшись з крісла». (О, як у ту мить заздрили Марині шляхтянки та графині, хоч зовні чи не улесливо кланялись їй, «якійсь там дочці якогось там воєводи!»)
Другою на тому обіді після його мосці короля безперечно була вона, Марина Мнішек, дівиця вісімнадцяти років — «якась там дочка якогось там воєводи!» — а вже потім цар — незримо — Дмитрій Іванович і решта за ранжиром і згідно з родовитістю їхніх родів та посад, що їх займали, зі званнями і регаліями...
А далі лучився невеликий казус. Здійснюючи заручини, що його поляки вперто називали вінчанням, кардинал Мацієвський, як і велить звичай, запитав московського посла (він-бо представляв на дійстві молодого): «Чи не обіцявся великий цар комусь іншому?» Велетень-посол, знизавши плечима — кремезний чолов’яга, — добродушно і дещо аж по-простецькому, наче на сільській свадьбі, відповів: «Хіба я знаю, цар нічого не доручав мені на цей випадок».
Хтось з присутніх не вельми ввічливо шикнув на посла — що він, мовляв, меле несуразне, — і посол, збагнувши, де він і як належить представнику царя, розгублено пробурмотів: «Якби він давав обіцянку іншій, то не послав би мене сюди».
Тим часом граф Мнішек шепотом підказав дочці, аби вона виголосила тост за царя, і вона виголосила тост за здоров’я великого московського царя — під час виголошення здравиці зверталася до московського посла як до довіреної особи його величності. Між іншим, посол рішуче відмовився сідати біля цариці — навіть як довірена особа монарха, заявивши при цьому, що за московським звичаєм йому, «холопу, не положено їсти з царями», і це ще більше піднесло Марину в очах присутніх.
А після врочистого і вельми щедрого обіду, де страви були найвишуканіші, а вина найліпші і лилися вони рікою, почалися танці — тут уже розпоряджався двірцевий маршалок і два гетьмани Речі Посполитої — галантні до всього ж кавалери.
Танці розпочав сам король у парі з Мариною — вже царицею. Марина ледь не зомліла від щастя, що з нею, ще вчора якоюсь там провінційною баришнею з якогось там провінційного Самбора, танцює сам — САМ!!! — король Речі Посполитої, але швидко оволоділа собою — у неї виявилося як наче б професійне, від народження вироблене вміння швидко пристосовуватись до обставин, що швидко змінюються, — і павою попливла в танку. Чим навіть вразила його мосць, а він на жінках розумівся!