Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Брату Марини посол підніс дорогі соболеві хутра — «три чорно-бурі лисиці», а також «кречетів із золотими дзвониками». Не забув, виходить, його величність, як з братом своєї нареченої полював у лісах під Самбором і яким заядлим полювальником той виявився.
Багато соболів та разків перлів московити дарували і матері Марини, та й усі інші родаки, близькі й далекі, а їх назбиралося чимало, всі були потішені увагою московського царя, а тепер ще й їхнього родича.
Мнішеки були задоволені. І дарунками, і увагою його величності. Марина квітла, стаючи день від дня все гарнішою та звабливішою, і далекий, майже незнайомий їй наречений (та й скільки вони бачилися до того, адже він більше спілкувався з її батьком), а тепер уже й чоловік, здавався їй ще й нічого. Вона вже була ладна проголосити його найкращим у світі — як бабця Софія каже, файним лицарем. Існував живописний портрет Дмитрія Івановича — Лжедмитрія I, що разом з портретом самої Марини зберігався у Вишневецькому замку. Молодий юнак стоїть, обпершись правою рукою на бильце крісла, а лівою обіперся об стегно... Він у захисному обладунку лицаря. Овальне, злегка видовжене лице з короткою зачіскою, вельми привабливе. Юне і, як кажуть, собі на умі. Стрілки брів, замислені очі, гарно окреслений рот. Молодий, молодий... Такому б жити та жити. Хоча невмолима доля щодо Дмитрія вже розпорядилася по-своєму...
(Обидва портрети — Дмитрія і Марини — молодих і симпатичних, талановито виконані, що колись зберігалися у Вишневецькому замку, нині чомусь знаходяться в Історичному музеї Москви — жаль.)
А ще посол повідомив, що його величність, дізнавшись від посланців із Кракова як відбувалися заручини, лишився вельми задоволений і до далекої Речі Посполитої, через доли й ліси, до численної рідні цариці знову полетіли дарунки, якими Дмитро Іванович висловлював свою «радість» і своє «задоволення». (Так підкреслював пан посол.) Тестеві було послано 300 тисяч рублів (з обіцяного до заручин мільйона), його синові 50 тисяч злотих, дружині Марині брильянтовий перстень, «четки жемчужные» (перли були «наподобие большого гороха» — так в описі), «браслет с алмазами» і «золотой ларчик», багато золотих блюд та іншого посуду із благородного металу. А ще їй було прислано прикраси із образами Ісуса та Марії, «усякие алмазы». Крім того, в окремій шкатулці було (сама шкатулка — дорогоцінність) 56 значних алмазів, 136 штук брильянтів на ланцюгові із червоного золота і багато інших прикрас золотих. І навіть просто золоті зливки.
Крім усього, Москва повідомила воєводу Мнішека (а він на той час уже став чи не героєм усієї Речі Посполитої), що «не минає і години — аж до пізнього вечора, — аби цар не згадував про пана воєводу і його дочку». І в кожному посланні — гінці мчали без відпочинку, міняючи лише коней, — нагадування, аби Мнішеки швидше прибували до Москви.
Марину це неймовірно тішило, і вона по кілька разів перечитувала листи царя, писані ним особисто, захоплено вигукуючи:
— Ах, Дмитрій!.. Ах, Дмитрій, я навіть і не підозрювала, що ти такий... нетерплячий.
І всі її вітали в замку та дивувалися, як цар Дмитро її міцно-міцно любить, — щаслива! Дай Боже, щоб інші чоловіки так любили жінок, як цар Дмитро Мариночку, і тоді нарешті у світі білому настане «справжнє життя».
І коли після всіх пертурбацій (деталі опускаємо, Мнішеки кілька разів визначали день від’їзду до Москви і кілька разів його з різних причин переносили на пізніше), Москва нарешті отримає точну дату від’їзду, від царя (служба гінців у нього таки й справді працювала бездоганно!) прилетить чи не найрадісніший лист, у якому буде повідомлено про відправку бояр для зустрічі Мнішеків на границях Московії.
— Нас зустрічатимуть на кресах Московського царства! — чи не на одній нозі стрибала Марина з листом в руках, і оченята її сяяли, і те сяйво навіть трудно передати на папері — його треба бачити і відчувати. — Ах, ах! Померти можна від радощів! Ну й Дмитро, ну й вигадник! Як він нас чекає — хіба можна його за це не кохати?
З іншого листа московського царя:
«Отримавши повідомлення про благополучний виїзд до нас найяснішої цесарівни, жони нашої, не тільки ми через те велику радість отримали. Господа Бога просячи, щоб у тій подорожі її благословив, але також послали ясновельможних бояр наших: Михайла Олександровича Нагово, намісника Велико-Пермського і Кострамського, князя Василія Михайловича Мосальського, дворецького нашого, великого губернатора Сіверської землі і намісника Нижнього Новгорода, щоби вони на кордонах государства нашого государиню цесареву іменем нашим привітали і прийняли, а потім з належним пошанівком в престольний град наш препроводили».