Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Краків був улюбленим містом Марини Мнішек — це крім Самбора, на її другій батьківщині, де вона народилася і виросла. Хоча Самбір довгий час і належав польським королям, але все ж це була Україна, приєднаний до королівства край, що став її вітчизною. Тоді ж як Польща була етнічною батьківщиною, землею її пращурів, прадідів, дідів і батьків, краєм, з якого походило коріння славного роду Мнішеків. І в тому краї Краків — старовинне польське місто, оповите своєю, тільки йому притаманною красою і зачаруванням вкупі з легендами і переданнями, чарувало завжди.
«Не в один день Краків будувався», — кажуть в Польщі, коли хочуть наголосити; не все зразу, треба набратися терпіння та старання, і все тоді — але поступово — буде.
Буваючи в Кракові, Марина любила гуляти схилами Вавельського пагорба, де колись починалася фортеця князя Крака, легендарна, що стала початком Кракова, названого так на честь свого першого ватага, і де були кафедральний собор та королівська резиденція; любила рано-вранці блукати його вуличками й тихими бульварами, коли ще стелився туман з Вісли, чи в полудень, як сонце піднімалося над Ринковою площею, коли з головної башти Марьяцького костьолу лунали звуки «Гейнали»...
Якщо в’їжджати в місто через Флоріанські ворота, то потрапиш на одну з найгарніших вулиць Кракова, що на Ринковій площі замикається Марьяцьким костьолом — найвідомішою готичною спорудою Польщі.
Найвища башта костьолу була водночас і найвищою спорудою міста. З неї добре проглядався навколишній простір, навіть по той бік оборонних мурів, а тому з головної башти костьолу дозорці зірко-пильно оглядали далекі околиці і коли хто з них завбачав ворогів, то відразу ж трубив сигнал небезпеки. Йому відповідали трубачі з інших веж — а їх було чимало на оборонних мурах, і городяни, покидавши все, заходжувалися спішно озброюватись і бігти до оборонних стін та займати на них свої місця...
Легенда розповідає... А втім, то не легенда, а — бувальщина, те, що справді колись давним-давно було. Оточила татарва Краків. Тоді часто таке траплялося. Та так оточила, що куди не глянь — дими здіймаються біля шатер, скриплять вози, сюди й туди носяться вершники в кудлатих баранячих шапках і вивернутих назовні кожухах на низьких і теж кудлатих конях...
Чужинська орда людоловів раз по раз йде на приступ міста, мурзи її підганяють, спокушаючи багатою здобиччю, але взяти його не може — хоч і поклала біля мурів багато своїх ординців, над трупами яких вже кружляє і каркає вороння...
І вирішили татари вдатися до хитрощів. Звечора знялися й відійшли геть, але ні світ ні зоря, коли особливо міцний сон склеює повіки, тихенько, ховаючись за нерівності ґрунту, почали підповзати до стін. Найгустіше повзли до брами. А над Віслою туман піднявся, на місто стелеться — нападникам зело на руку. Радіють нападники, гадають, що непоміченими в тумані вони таки дістануться стін.
Але дозорний, який всю ніч не стуляв очей, все ж загледів людоловів з високої башти Марьяцького костьолу. Підняв трубу і затрубив тривогу. Та зіграти сигнал тривоги до кінця йому так і не вдалося — дзизнула смертоносна стріла і, пробивши йому горло, урвала його трубний клич: «До зброї, городяни!..»
Звідтоді і щоденно, кожну годину з’являється трубач на башті і трубить «Гейналу» — старовинну воєнну пісню польських лицарів. Як і тоді, як і в сиву давнину, він повертається лицем по черзі до всіх чотирьох сторін світу, але, як і того трагічного дня, мелодія «Гейнали» несподівано уривається. Як і в далекому минулому, коли ворожа стріла трагічно обірвала життя пильного стража. (І нині о дванадцятій дня радіо транслює «Гейналу» по всій Польщі, в той же час ця мелодія є й позивними Краківської астрономічної обсерваторії як сигнал точного часу.)
Ось і знаменита Ринкова площа, збоку здіймається Ратушна башта, далі тягнуться амбари із зерном, гауптвахта. У підземеллі башти — тюрма «Доротка», у якій три найпохмуріших склепи виділені для тортур нелюдських. Ох і відлунало там за віки передсмертного крику! Аж волосся в городян сторч стає на голові, як згадують підземелля Ратушної башти, те жахне місце, у яке потрапити бояться всі. Але життя є життя і в нього свої закони. По сусідству з «Дороткою» — веселий кабачок «Свідніца», де всю ніч лунає розвесела музика, ллється рікою вино та пиво, а ноги самі просяться в танок...