Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
У материних покоях тихо перешіптувалася між собою прислуга і пахло ліками, якимись травами, зіллям тощо. Мати нездужала, була кволою і блідою, але з такої нагоди звелася з постелі, у сорочці підійшла до дочки, обняла її і розплакалася. Крізь світлі материнські сльози бурмотіла, що вона все... все знає, бо їй розповідали нарочиті гінці про те дійство, що їх батько присилав у Самбір з Кракова.
І чомусь ще дужче заплакала.
Марина теж не втрималась, тож вони — мати й дочка — якийсь час плакали одна в одної на грудях, а королівна Анна, стоячи збоку, щасливо осміхалася і теж витирала сльози зі своїх небесно-голубих очей...
Марина вперше так щиро і ніжно, як любляча дочка, тулилася до м’яких і теплих материних грудей і вперше відчувала, що ж це за розкіш у світі білому — материні груди, до яких можна притулитися і відчути себе в ласці, затишку і теплі. І Марина у матері на грудях не просто плакала, а, як домашні потім казатимуть, ревіла, окроплюючи неньчині груди своїми щирими сльозами. Пані Ядвіга, хоч тоді й почувалася зовсім кепсько од болячок, що обсідали її зусібіч, аж ніби поздоровішала від доччиних сліз, рада, що нарешті порозумілася з дочкою, котра раніше більше хилилася до батька, аніж до неї, а це згадала, хто ж її матінка рідна.
— Прости, прости за все заблудлу дочку свою, — шепотіла у матері на грудях Марина, — я така щаслива, що знову знайшла тебе, найріднішу мені людину. Я люблю, люблю тебе, люблю і любитиму. Тільки люби й ти мене — хоч іноді. Люби свою молодшу дочку, яка зважилася стати царицею.
— Це тебе батько до цього підбив, наш славний воєвода, якому я ніколи не зважувалася перечити, тож і тепер перечити не буду. А те, що ти стала царицею, лякає не лише тебе, а й мене. Проте покладемось на Провидіння і волю Господню. Так було Йому вгодно, щоби ти, кровиночка моя беззахисна, стала царицею сусідньої держави. Господи, вимовити страшно, подумати лячно, а тобі ж доведеться в чужій Московії царицею бути. Один Господь знає, як воно там складеться в чужому краї, а ти ж далі Самбора досі не бувала ніде. Хіба що в Кракові. І раптом... раптом цариця сусідньої держави!.. У мене й тіло терпне, як згадаю. Та й передчуття якісь недобрі обсідають, але я жену їх пріч од себе, з думкою, що все буде добре, добре, добре...
Увечері Маринку вітала її вірна нянька, бабця Софія.
І нянька наївна запитала, чи буде вона їй сьогодні перед сном розказувати казки. Марина ледь не розсміялася. Але стрималася і лише кволо махнула рукою:
— Ох, бабцю! Які казки... Що було — те вже загуло. За водою Дністра кудись попливло, і ніколи воно вже не повернеться. Я вже не та, що вчора була. Це ти залишилася тією, якою й була все життя — старою дитиною. Бабусею-дитинкою, а я... Я вже зовсім не та. Зрозумій це і не ображайся на мене. Та і які казки... Те, що відбулося зі мною в Кракові, є неймовірною казкою, яка тобі й на думку не спаде.
— Слухаюсь, царице, — і бабця Софія чи не вперше в ноги поклонилася тій, кого ще не так давно забавляла своїми нехитрими оповідками і вважала ледь чи не за рідну свою дитину, але не образилася. Марина права, світ міняється і люди у ньому теж. То тільки вона, старий засушений опеньок, яка була, така й залишилася і такою й піде зі світу цього. У якому щось вона й так вже забарилася — без сім’ї, без рідні. Навіть відірвавшись від люду свого карпатського. Та й від самих Карпат, які, правда, ще іноді приходять до неї у сни зеленими полонинами, на яких так файно трембітарили файні хлопці, і вона тоді відчуває себе молодою-молодою... Господи, невже й вона колись була молодою-молодою і за нею навіть — аж не віриться тепер — упадали такі файні хлопці із зелених, із карпатських полонин, називаючи її чічкою весняною...
А невдовзі після заручин (о, ще добрий місяць про них у Кракові ходитиме яса превеликая, і всі дивуватимуться і передаватимуть з уст в уста такі вражаючі подробиці, яких насправді й не було) московський посол Афанасій Власьєв зі своїми людьми відвідав у Самборі воєводу Юрія Мнішека (мав, вочевидь, якесь потаємне доручення свого царя до батька Марини). А потім посол, повеселілий (мабуть, все з тієї потаємної розмови вирішилося полюбовно), вручив родакам пана старости від імені царя Дмитрія Івановича (уважний цар, не забув за монаршими клопотами родину свого тестя, кожного його родака не обійшов своєю увагою) щедрі дарунки.
Обдаровані були шурин царя, староста Станіслав Мнішек, — йому було піднесено «шаблю і меч, оправлені в золото і прикрашені камінням». Врочисто підніс їх — шаблю і меч — московський посол Афанасій Власьєв, аж сам замилувався дорогою зброєю, і, мабуть, пошкодував, що йому не доводиться мати таку зброю, хоч і служить царям вірно. Але — кожному своє. По його заслугах.