Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Шлях із Самбора де Московії Марині слався (так було вирішено на домашній раді у воєводи Юрія Мнішека) спершу до Любліна, куди мала прибути на Страсну неділю (останній тиждень перед Пасхою), де перед вечірнім богослужінням неодмінно запалить страсну свічку. У Любліні вона разом з усіма Мнішеками відпразнує католицьку Пасху. Все й відбудеться так, як задумав отець, — з неодмінним висповідуванням в костьолі, де Марина причаститься Святих Тайн. А ще в Любліні Марина отримає від Дмитрія Івановича чергового гарного листа, переповненого ніжностями та клятвами в любові й вірності, а заодно й 5 тисяч «червоних злотих» — на дорогу до Смоленеька. А вже там Марину чекатимуть люди царя з новими подарунками. Заодно його величність благав її та пана воєводу не баритися, щоби встигнути до Москви проїхати зимовим шляхом — до настання весняного бездоріжжя.
Отож, нарешті настав довгоочікуваний день від’їзду. Воєводину дочку проводжав у далеку і незнану Московію увесь Самбір, для якого від’їзд Марини Мнішек на царство був, безперечно, подією з подій.
Міщани у призначений для від’їзду час висипали галасливою галайстрою на вулиці, якими мав рухатися урочистий кортеж воєводи «з найяснішою панночкою», там і там махали руками услід вервечці пишних карет, возів та вершників, які супроводжували поїзд, радіючи, що вони уподобилися проводжати «нашу царицю».
— Повертайся до нас у гості, царице, ми тебе завжди-завжди будемо чекати!
— Повернуся, — Марина схвильована і розпашіла, виглядаючи з найрозкішнішої карети, посилали землякам повітряні поцілунки. — Неодмінно повернуся до вас, люди мої, — бодай на гостину в рідному краї!
Тільки бабця Софія, котра теж вийшла на шлях провести свою панночку, стояла, обома руками спираючись (ноги вже погано тримали) на вишневий костур, і по її маленькому зморшкуватому личку, схожому на суху маківку (лише маленькі очі були ще світлими й живими і, як і перше, зоріли ясними зорями), котилися сльози — стара добре знала (недарма ж її звали ворожкою): цариця Марина, панночка її люба, яку вона потай вважала за свою названу дочку, вже ніколи-ніколи не повернеться в рідні краї...
Але на ті сльозинки старої бабці ніхто з самбірців не звернув тоді уваги. (Та якби й звернув хто, то подумав би, що то стара плаче з радощів, що їхнє місто уподобилося на свою царицю.) А бабця Софія плакала ще й від того, що в метушні проводів Марина забула з нею попрощатися і бабця не поцілувала її по-материнському в щічку, як потай цілувала її маленькою...
У Марини буде короткий вік. Це знала бабця Софія — чи не єдина у всьому Самборі, адже нічку перед Марининим від’їздом ворожила. Та ще й сон віщий замовляла — тож і випав Марині короткий вік — у тім ворожінні, у сні тому віщому, а досі ні ворожіння, ні віщі сни не підводили бабусю Софію. Як вони показували їй, так і виходило насправді.
Тому й плакала бабця Софія, безсила хоч що-небудь змінити у цьому жорстокому світі, що і їй долю перехамаркав, і Марині теж намірився вчинити. Плакала тихо й безгучно, бо знала, що ніхто вже не зможе змінити Маринину долю на кращу, тож і бачить її бабця востаннє... У цьому, звичайно, світі.
Ой, Маринко, Маринко, не ходила б ти в руські цариці.
— Ох, Маринко...
Марина вже залишала Самбір, залишала з легким неспокоєм — все ж таки попереду слалася далека і незнана їй дорога в невідомі краї (досі вона, крім Кракова, ніде не бувала), як хтось тихо... Ні, не озвався, а наче зітхнув — тяжко й гірко:
— Ох, Маринко...
Маринкою її називала лише одна людина — бабця Сафія. Мати, коли сердилася чи була чимось невдоволена, — а вона сердилась постійно з-за усякого дріб’язку, не вартого уваги, тож і постійно була чимось невдоволена — такий уже характер мала, самоїдський, — сердито підбираючи губи, чи не загрозливо тягла: «Ма-аріа-анно-о?!.» Батько звав її просто: Марина. Всі інші — ясновельможною панночкою або графинею. І тільки бабця Софія дозволяла собі називати її Маринкою, Мариночкою, і це в неї виходило якось лагідно і гарно — Марина аж квітла.
Але тут вона згадала, що в метушні від’їзду так і не попрощалася з бабцею, не отримала її благословення...
Вийшло й зовсім негарно — жаль.
З ким-ким, а з бабцею вона повинна була попрощатися як годиться... Та що вже тепер, як не тільки бабця, а й Самбір залишився позаду, і довжелезна вервечка карет, візків та вершників, вихопившись на шлях, тільки закурила — коні добрі, застояні, ситі, чом би й не мчати!