Таємниче полум'я цариці Лоани

Про Ґраньйоло. Він теж навідував божницю Ораторіо. Наполягав, щоб ми ставили наголос на першому складі, але всі інші не слухали й наголошували передостанній — казали «Ґраньйола», дражнячи його «gragnola di colpi» — «шквальний вогонь». Хлопець ображено відповідав, що він людина миролюбна, але інші хлопчаки не вгамовувались: «Аякже, знаємо, який ти миролюб...» Була чутка, що він мав зв’язок з «гарібальдійцями», що переховувалися в горах. Хтось навіть стверджував, що він у них там великий начальник і дуже ризикує, живучи у селищі, а не ховаючись. Адже, якби хтось пронюхав, то його б одним духом приставили до стіни.

Ми з Ґраньйоло разом грали в «Маленькому парижанинові». Після вистави я припав хлопцеві до душі. Він хотів навчити мене грати в «три сімки». Я помітив, що йому було вкрай незручно у компанії з дорослими, тож він залюбки годинами теревенив зі мною. Може, так проявлялося його педагогічне покликання, адже він був учителем. А може, просто полюбляв казати щось до того незвичне, що, скажи він це серед однолітків, його б відразу зарахували до антихристів, тому він міг довіритися лише малому хлопчакові.

Він показав таємні листівки, що переховував у рукавах. Але мені не віддав, сказавши, що як кого з ними спіймають, умить розстріляють. Так я дізнався про ардеатинську різанину в Римі. «Та більше такого не трапиться, — казав він, — наші товариші вже у горах. І цим німцям буде капець!»

Він розповів мені про партії, що переховуються і дають про себе знати лише за допомогою ось таких листівок. Вони з’явилися ще до того, як до влади прийшли фашисти, й спромоглися вціліти, переховуючись за кордоном. А тим часом їхніх великих лідерів, що працювали каменярами, виявляли й забивали на смерть палями муссолінівські посіпаки.

Ґраньйоло був учителем. Він, щоранку дістаючись роботи велосипедом і повертаючись відразу по обіді, викладав щось у торговельній школі, але потім мусив покинути вчителювання. Пліткували, буцімто через те, що душею й тілом присвятив себе партизанам. А інші казали, що він більше не міг викладати, бо хворів на сухоти. Й справді чоловік був схожий на хворого: обличчя у нього було блідо-попелястого відтінку, вилиці хворобливо червоні, щоки запалі, а до всього ще й неугавний кашель. Зуби у нього були погані, спина покривлена й трохи горбата, лопатки випиналися. До всього молодик ще й накульгував. У піджаку Ґраньйоло повсякчас відвертав комір сторчма, тож здавалося, що увесь одяг висить на ньому, як лантух. У виставах він завжди грав або лиходіїв, або кульгавого наглядача загадкової вілли.

Усі казали, що він розумний, як сто мудреців, тому Ґраньйоло кілька разів звали викладати в університеті, але він відмовлявся — все через любов до своїх учнів.

— Маячня! — казав він мені потім. — Ямбо, я працював у школі для бідних, та й то на тимчасовій ставці, бо через цю трикляту війну й довчитися не встиг. Двадцятирічним мене відправили ламати хребет Греції, я отримав кулю в коліно, втім, нема чого перейматися — моя кульгавість не надто впадає в очі. Однак, лежачи десь у багнюці, я підхопив цю бридку хворобу й відтоді харкаю кров’ю. Але якби мені до рук втрапив той голомозий вилупок, я б не порішив його, бо я — тюхтій, та копняків надавав би добрячих, щоб не висовувались, аж поки не сплине та дещиця, що йому лишилася, Юді й криводуху.

Я спитав Ґраньйоло, чому він прийшов до божниці, коли всі кажуть, що він — атеїст. Ґраньйоло відповів, що це єдине місце, де він може поспілкуватися з людьми, крім того, він не атеїст, а анархіст. Я гадки не мав, що таке «анархіст», і тоді Ґраньйоло розповів, що анархісти — це люди, які прагнуть свободи, свободи без панів, королів, держави й попів. Але найперше — без держави, а не так, як у Росії, де без наказу держави навіть за вітром не сходять.

Потім хлопець розповів мені про Ґаетано Бреші[220], що вбив короля Умберто за те, що той наказав перестріляти робітників у Мілані. Бреші виїхав до Америки й міг жити там, як вареник у сметані, але йому випав жереб, і вони дали йому квиток в один кінець. Чоловік поїхав і вбив короля. А тоді вони самі порішили Ґаетано у в’язниці, сказавши, що то він повісився через докори сумління. Але жоден анархіст не відчує гризоти за те, що зробив в ім’я народу. Потім Ґраньйоло розповів мені про дуже сумирних і миролюбних анархістів, котрі, тікаючи від поліції по всьому світові, вимушені поневірятися з країни в країну, наспівуючи анархістський гімн «Прощавай, прекрасне Луґано...»