Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Я — добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? — запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар'єрою займався, а мама — так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт “цурайся босоти”. І не тому, що саме несла до звалища понівеченого “Scott'a” і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні — Максові сумніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жені.
— Максимка за кордон навчатися відправимо, — того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бугром шукати.
Справа непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій. з'ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо йменувалася “Інститут ауф дем Розенберг”. І хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
— Може, хоч навчиться козлів давити, — понадіялася.
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкг-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам'яталося за п'ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці;і англійської.
— Сер Дюк? — вразився учитель. — Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання “сер” у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні — баронети і лицарі. А “дюк” з латини — “герцог”. І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з'явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою — herzog, і хіба то дивина для німецькомовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
— Як не по крові, то, певно, за характером ви — шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
— Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк — кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?.. Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
— Максе, ти реальний Дюк! — визнав китаєць Чонган, з яким Макс п'ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган — у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк — шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я — Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?.. Та й інші…
— Помиляєтеся, — у порожнечу.
Носаком у двері — дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов — зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: “А він…”, “А я…” Та замовкніть, дурепки. Ніч — сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?.. Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї — на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини — певно, шаленіла від “Солдата Джейн” чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї — важка чоловіча долоня…
Макс отетерів — задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили: