Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Я ж тобі довірився… — тільки й зумів.
Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.
— Матінці поплачешся, — кинув байдужо.
І гайда. Отаке падло.
Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі — хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне — аж зігнувся.
Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.
— Дідько, що я тут роблю?!
Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок — на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, “мазераті”, батьківських грошей і карколомних перспектив — логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести Любу у свій світ, відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд-хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався — та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі “мазераті” купить. Метушився — проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину — на коліна, на коліна, мать твою! — тільки одне:
— Дідько, що я тут роблю?!
Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту… Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?..
— Досить божевілля, — прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило — лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий — вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому — вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати — звичайна воля красивої обгортки не має.
Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!
— І я без тебе… обійдуся!
Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, — усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! — пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…
Макс Сердюк завжди знав: він — прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці — різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила — оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував — гайнув за кущі зайця доїдати.
— Я добрий, а діти — злі. Вони з'їли мого зайця, — зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.
— А не носи своє туди, де очі завидющі, — порадила пані Женя.
Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед “Scott”. Максим крутив педалі — печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях — дай проїхатися! — покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось — з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав “Scott”, та крутнути педальки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого — чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо…. “Scott” рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.