Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Повірте мені, згадувати — то ще найменша біда, ніхто не вірить у щастя сьогодення, у якому є краплі слини Каїна. Коли минуло кілька миттєвостей, і біль відступив, тоді справді можливо, і навіть вірогідно отримати справжню насолоду, тому що між двома цими уявними станами кращим все ж є той, коли насолода приходить без болю.
Спогади тривали недовго, наразі реальність взяла верх, теперішнє відсунуло минуле. Можливо, пізніше, в одному з розділів цієї книги, я тобі викладу свою теорію про те, що люди, як і книги, мають своє перше видання, а потім нові, змінені чи доповнені, видання. Що важливо знати для нас зараз, то це те, що Віржилія — а звали її Віржилією — ввійшла у спальню рішуче, з величністю, котру їй надавало вбрання й роки, і підійшла до мого ліжка. Чоловік підвівся і вийшов. Цей тип приходив до мене щодня поговорити про реформи, про колонізацію та необхідність розбудови залізничного транспорту. Хіба може цікавити щось більше людину, яка збирається на той світ? Він вийшов. Віржилія все ще стояла, якийсь час ми дивились один на одного, не промовивши жодного слова. Хто заговорить першим? Від двох закоханих, від двох пристрастей, що не знали спину, зараз не лишилось нічого — проминуло якихось двадцять років. Що було — то це два втомлених серця, спустошених життям і ним же насичених, я не знаю, чи було це однаковою мірою, проте врешті-решт роки були насиченими теж. Віржилія зараз мала старечу красу, серпанок суворості та материнства, вона не була такою стрункою, як я її бачив востаннє на святі Святого Іоанна в Тіжуці. Вона належала до породи тих, хто не здається плину часу, лише зараз у неї стали з’являтися посеред темного волосся тоненькі пасма сріблястого волосся.
— То ти вирішила провідати покійника? — спитав я.
— Теж мені покійник! — відказала Віржилія, скривившись. А потім, стиснувши мені руки, додала: — Я прийшла, щоб вивести цього ледаря на вулицю.
У її голосі вже не було слізних ніжностей минулих часів, звучав він дружньо і приємно. Я був вдома сам, зі мною був лише доглядальник, тож ми могли говорити між собою, не наражаючись на небезпеку. Віржилія довго розповідала мені всілякі світські новини, все це з певною часткою сарказму, що надавало її мові гостроти. Я ж, котрий збирався покинути цей світ, відчував сатанинське вдоволення від того, що глумився з нього, ніби переконуючи себе, що нічого не втрачаю, полишаючи його.
— Що за думки! — перервала мене Віржилія, досить сердито. — Дивись, бо більше не прийду! Зібрався помирати! Ми всі коли-небудь помремо! Радіймо з того, що ми ще живемо!
Потому вона глянула на годинник:
— Господи! Вже третя година, я маю йти.
— Ти вже йдеш?
— Так, пора, я прийду завтра або ж пізніше.
— Не знаю, чи так буде пристойно, — зазначив я, — хворий одинак, а в домі немає господині...
— А твоя сестра?
— Вона має приїхати сюди на кілька днів. Проте не може раніше суботи.
Віржилія подумала якусь мить, знизала плечима і серйозно сказала:
— Я вже стара! Ніхто вже не звертає уваги на мене. Проте, щоб не виникло пліток, я прийду сюди з Ньоньо[19].
Ньоньо був вже дипломованим молодиком, єдиним сином, котрого вона мала у шлюбі і який у віці п’яти років був мимовільним свідком нашого кохання. Вони прийшли до мене через два дні разом, і я маю визнати, що коли їх побачив у себе у спальні, мене охопила така невпевненість, що мені важко було відповісти на люб’язні слова молодого чоловіка. Віржилія мене зрозуміла і сказала синові:
— Ньоньо, не звертай уваги на цього великого лежня-рюмсу, він не хоче говорити, аби ми подумали, що він ось-ось помре.
Хлопець усміхнувся, мені здається, що я теж, і все скінчилося як простий жарт. Віржилія поводилася спокійно: усміхалась і мала вигляд людини, сумління якої незаплямоване. Ніякого підозрілого погляду, жодного жесту, котрий міг би її видати, говорила однаково рівно, а стосовно настрою — вона цілковито собою володіла, що, можливо, таки здавалося дивним. Коли ми торкнулися у розмові — випадково — питання позашлюбного кохання, напівтаємного, напіввідомого, мені було дивно, що вона говорила про жінку, якої це торкалося, з презирством і навіть трохи з обуренням, а то була її подруга. Син відчував задоволення, коли слухав такі слова, гідні й сильні, а я сам себе запитував, що сказали б про нас серцеїди, якби Бюффон[20] народився серцеїдом...
Саме тоді у мене починалося марення...
Розділ VII. Марення
Наскільки мені відомо, ще нікому не вдавалося переказати зміст свого марення; я це роблю, і наука мені за це віддячить. Якщо читачеві не до вподоби споглядання такого роду ментальних явищ, то він може просто перегорнути цей розділ і переходити власне до оповіді. Утім, якщо навіть це і не дуже цікаво, я завжди наполягаю на тому, що все ж існує певний інтерес до того, що саме коїлося в моїй голові протягом якихось двадцяти чи тридцяти хвилин.
Спочатку я набув форми китайського перукаря, з пузцем, що вправно голив китайського мандарина, котрий платив мені за роботу, лоскочучи та пригощаючи мене цукерками: отакі були примхи в мандарина.
Невдовзі я відчув, як перетворився на «Суму Теології»[21] Святого Томи Аквінського, видану в одному томі в сап’яновій палітурці зі срібними застібками та естампами. Така ідея призвела мене до повної нерухомості і навіть зараз, коли я згадую, як мої руки стали застібками до книги, що схрестилися на животі, і хтось їх мені розводив (вочевидь, то була Віржилія), така моя поза справляла враження, що я вже став мерцем.
Наостанок, коли я знову набрав людської форми, я побачив, як суне гіпопотам, котрий накинувся на мене. Я йому підкорився — не знаю, чи тому що довірився йому, чи то від страху, проте невдовзі гіпопотам помчав так карколомно, що я ледь наважився сказати, що така мандрівка немає мети.
— Помиляєтесь, — відповів мені гіпопотам, — ми мчимо до початку віків.
Я натякнув йому, що така подорож мала би бути дуже довгою, проте гіпопотам чи то мене не зрозумів, чи то не почув. Тож я запитав, побачивши, що він-таки вміє говорити, чи він є нащадком коня Ахілла або Валаамового віслюка. Він відказав мені особливим жестом, притаманним саме парнокопитим: стріпнув своїми вухами. Я ж, зі свого боку, заплющив очі й віддався на волю долі. Тепер уже я не можу вам не зізнатись, що мене мучили ці та інші вияви цікавості, я хотів знати, з чого починалися віки, чи було це таким же таємничим, як і походження виявів цікавості, чи було це таким же містичним, як і походження Нілу, і, головним чином, я був не певен, чи вартувало так чи інакше проходити крізь усі ті віки: такими були роздуми хворого. Оскільки в мене все ще були заплющені очі, то я не бачив дороги. Мені тільки згадується, що все сильнішим ставало відчуття холоду відповідно до того, як проходив день, і нарешті настав той момент, коли мені здалося, що ми опинилися в зоні вічних снігів. Дійсно, коли я розплющив очі, то побачив, що тварина скакала полем, вкритим снігом, побачив я і кілька інших великих тварин, теж на снігу. Навкруги був суцільний сніг, нас заморожувало сніжне сонце. Я намагався щось сказати, проте мені вдалося пробурмотіти тільки одне запитання:
— Де ми?
— Ми вже проїхали Рай.
— Гаразд, тоді давай зупинимося біля шатра Авраама[22].
19
Ніжне звертання до діток сеньйорів, аналогічне звертанню «панич, панночка». Проте як звертання часто зберігається і тоді, коли дитина виросла, її продовжують ласкаво називати Ньоньо, Ньонья.
20
Жорж-Луї-Леклерк Бюффон (1707–1788) — французький натураліст. Визнавав змінність видів під впливом довкілля.
21
Один із найвідоміших трактатів Томи Аквінського Summa Theologica.
22
Авраам — легендарний родоначальник (патріарх) єврейського народу. Його шатро стояло в Мамрійській діброві.