Коротка історія семи вбивств

Натовп то подається вперед, то відкочується назад. Гойдається зі сходу на захід і зі заходу на схід, а я намагаюся не зирити в той бік і не привертати до себе поглядів, а повз проходять двоє хлопців, один дивиться на мене якось довго, а другий упускає газету. Навколо темно, але світло від ліхтарів, яке падає на людей, іноді освітлює землю. Ямайська «Дейлі ньюз». «У Співака стріляли!», «Під нас нічного нападу гангстерів постраждав менеджер „Вейлерс“ Дон Тейлор...» На газету хтось наступає, потім ще, потім ще хтось, натовп її розсмоктує, розтягує, і газети більше нема.

Я піднімаю очі, і він...

Ні, не він. Ти.

Ти дивишся прямо на мене.

Ти на сцені за півсотні, за сотню навіть не футів, а ярдів, — і ти дивишся на мене. Бачиш мене задовго до того, як тебе бачу я. Але на мене ти не дивишся. Єдине світло тепер — це те, що на сцені, а я захований у темінь.

На тобі чорна облипла сорочка, наче ти явився з пекла, а штанів я розгледіти не можу — не знаю, джинси на тобі чи шкіра, від виду якої жінка, з якою я живу, починає часто дихати. Ти крутишся, і від променя світла твоє волосся ніби спалахує. Сині джинси. На сцені так людно, що ти навіть не можеш пританцьовувати, як зазвичай. Та красуня, твій Іван Предтеча, схрестила руки, але вона відчуває музику. І тут ліворуч я помічаю далі, і хочу втекти. Але наштовхуюсь на чиїсь груди. Я перепрошую, але та людина мене навіть не помічає, а тільки відчуває приємну вібрацію. Я озираюсь на сцену і бачу, що дапі — це не дані, а твоя жінка, одягнена в біле. Дмуть у ріжок, але ти стоїш нерухомо. Тебе я не чую, але чую людей, а вони чують тебе. Я можу тебе бачити, але мене ніби щось відгороджує, і я таке наче глухий, і я думаю собі: як же це ти гратимеш зара’ для глухих і що вийде в тебе з революцією, якщо люди за тобою не підуть?

Ти.

Ти кажеш, що завжди знав; знав завжди про свою впевненість у повній перемозі добра над злом. Про мене ти не говориш. Я знаю: зараз ти почнеш пророкувати про мене. Ти ідіот. Ти забуваєш, що ти то лев, але ж я — мисливець. Знову спалахують вогнем твої дреди. Я якось забуваю, що хоча ти й лев, а я мисливець, однак тепер я перебуваю у твоїх джунглях. Бетонних джунглях. Я повертаюся, хочу зникнути, але ніхто не рухається, всі стоять як укопані. Натовп застиг, та потім подається вперед. І згодом цей натовп починає стрибати, а я — стою на місці. Чиясь нога наступає зверху м’ні на ступню, і ще одна, і ще, та якщо я теж не почну стрибати, вони всі підімнуть мене своїми скоками під себе й розтопчуть.

Це все ти.

Ти кажеш їм, щоб вони зімкнулися і затоптали Вавилон. Тепер я стрибаю під твій спів для них — про мене. Ти лев, а тепер ти ще й ковбой, який хоче прогнати з міста Божевільну Лисину. Я дивлюся в землю і баси затовкують мене в неї щоб мене можна було розтоптати. А гітара пронизує натовп як спис прямо в моє серце. Я думав що минув усього день після того як ми тебе застрелили але спинившись на мить розумію що минуло вже два і незрозуміло де я спав чи в Ґарбиджлендсі чи на Дюк-стриті чи в парку не помічаючи як вечір переходить у ранок а ранок знов у вечір і так два дні поспіль. А де я був де провештався всенький день не пам’ятаю. Але думати я до пуття не можу бо ти нападаєш на мене і всюди куди не гляну шлях м’ні загороджують люди може тому що десь тут має бути Джосі Вейлз а з ним і Папа Ло і я тепер бачу що це ти так замислив.