Коротка історія семи вбивств

Я дивлюся на тебе і бачу, як твої губи ворушаться — вони співають одне, але говориш ти щось інше. «Поглянь сюди, хлопчику Вавилону. Подумай, на що ти зважився: піти проти Його імператорської величності Хайле Селассіе? Основа його — у святих горах. Браму Сіону Джа любить більше, ніж усі оселі Якова. Преславні речі говорилися про тебе, о місто Боже. Пригадаю я їм Рахав[265] і Вавилон, які знають мене. Филістія[266] з Тиром і Ефіопія прославлять ім’я його, народженого там, ім’я того, хто, піднявшись, освятив собою ту землю, Джа! Растафарай! Тож поглянь сюди, хлопчику».

Я дивлюся. Але ти на мене не дивишся. Тобі не потрібно дивитися на мене з тієї ж причини, з якої Бог не дивиться на людину. Бо самого Його погляду досить, щоб випалити людські очі з очниць, випалити в ніщо, навіть не в точку, а взагалі без сліду. Але кажу це не я, а ти. Я більше не я, мій голос уже не звучить як мій, а з усіх людей тут — тільки ми з тобою, і не лунає жодного звуку з динаміків, тільки глибоке бухання ритму. А ти тримаєш у повітрі мікрофон, як смолоскип, і знову прикриваєш очі, але все бачиш. Вони думають, що ти танцюєш, але насправді ти передаєш смисли — твої слова, не мої. З мене ллється холодний піт і все не перестає, збігає по спині, наче крижаний палець, що рухається вниз — туди, де зад розділяється надвоє.

І ось ти рухаєш рукою, висвічуєш свої дреди і націлюєш на мене свій погляд. Крізь мене, всередину мене, за мене — ти дотягуєшся аж до самого мого серця і хапаєш його. Ти кажеш: «Дивись роботу Растафарая. Дивись, як він з лева перетворюється на мисливця, і як мисливець стає здобиччю». Ти знаєш, що я втратив свою волину — ту, яка ледь не забрала тебе. Ти знаєш, що, якби на’іть волина в мене була, я б усе ’дно не міг вистрілити. Ти знаєш, що я ніщо, я живий мрець. Знаєш, що биття мого серця — це змія довкола моїх ніг; знаєш, що з твого наказу натовп зіб’є мене й поглине. Ти в джунглях, у чагарях, і ось ти виходиш на галявину для аудієнції з Його імператорською величністю. Ти робиш крок уперед і закочуєш рукав. Вавилон намагався прокусити тобі руку, але не зміг. Ти розстібаєш на сорочці один ґудзик, потім другий, потім третій і випинаєш груди — як Супермен. Вказуєш на рану на руці та рану на грудях. Ти переможно танцюєш і заново проживаєш ту сцену полювання, і всі це бачать, але тільки я знаю. Мій піт холодний, як лід. Ти вказуєш на свою рану, як Ісус указував би на свій бік, де слід від списа. Людей на сцені побільшало, а та красуня знову бере мікрофон, але не раніше ніж починає дути вітер і кукурікає півень, а ти картинно висмикуєш із кобури два пістолети, наче Малюк Сиско[267]. Або Марті Роббінс. Або Людина без імені[268]. Ти відкидаєш голову і смієшся так довго, що для сміху на’іть не потрібен мікрофон. Ти смієшся з мене, а потім швидко, гнівно змовкаєш і дивишся прямо на мене очима — як два вогні. Я щосили зажмурююсь, аж поки не відчуваю, що ти на мене більше не дивишся, а коли розплющую очі, тебе вже нема. А я знаю, що я вже мертвий, і, коли бачу, що ти пішов, можу тільки бігти.

Але за мною невідлучно — немовля з крилами кажана. Люди штовхаються, штурхають ліктями, і ось уже хтось або щось б’є мене прям’ в обличчя. Потім ще один удар, прям’ у живіт; м’ні здається, що я зара’ виблюю, але замість цього я обісцявся. Я не плачу. І не заплачу. Я не годен зупинити нічого, що зі мною зара’ відбувається, на’іть то’о, що я обісцявся. Сциклиння тече по нозі, а люди тусають мене, б’ють, ляскають, луплять, проходять і біжать, біжать і проходять. Я вибираюся з парку, поки юрма ще не зрозуміла, що ти пішов і більше не повернешся, а на вулиці темно й порожньо, і я не впізнаю жодного з будинків через вулицю. Я на’іть не помічаю Тоні Паваротті, посіпаку Джосі Вейлза, поки той не опиняється просто переді мною і не наставляє дуло прямо в моє обличчя.