Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність — легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.
27 січня 2014 р.
Я не знаю, що буде з усіма нами — країною, суспільством, дорослими, дітьми, економікою, політикою, культурою, беркутом, тітушками тощо-тощо... Не знаю і не знає ніхто. В цьому — суть моменту.
Але от яка штука: моя Варвара ще не вміє читати, але вже пише майже без помилок. Я не розумію, чому так. Це виходить за межі звичного та інтригує. Так само, властиво кажучи, як за межі звичного виходить усе, що відбувається з нами протягом останніх двох місяців.
Ми вийшли за межі звичного і мусимо встояти, перемогти. Щоб народжені нами діти робили все правильно. Тобто не так, як їм хтось наказав-навчив-втовкмачив, а так, як вони самі захочуть. Щоб вони мали волю і не мали страху.
Щойно Варвара намалювала ангела і написала: «Серце покаже де любоф ангела».
;) Я плачу.
25 січня 2014 р.
У наших подіях час від часу виринає питання поділу країни. Я не люблю цієї теми. І насправді не маю відповіді на це питання. Але якби до чогось такого дійшло, адже, як ми вже зрозуміли, в нас може бути все, і довелося би проводити обласні референдуми про самовизначення, то поділ цієї країни на Україну і Щосьінше міг би бути окресленим одним простим питанням:
«Чи зустріли б ви квітами російські танки?»
Так
Ні
Ось справжнє чесне питання, на яке потрібна чесна відповідь. Усе інше — від лукавого.
9 лютого 2014 р.
Кінець історії — це початок нової антропології, психології, геодезії та картографії.
12 лютого 2014 р.
Був березень 2014 року. Крига на великій ріці скресла. За течією Дніпра, виблискуючи на ранковому сонці, плив самотній золотий унітаз. Десь у районі метро «Видубичі», вийшовши на берег річки, стояли сумні тітушки, голодні бійці «Беркута», дезорієнтовані працівники прокуратури, міліції та СБУ та пригнічені бюджетники Сходу й Півдня. На їхніх шиях висіли хрестики, але це не заважало їм плакати за своїм ідолом. Вони заламували руки й голосили: «Выдыбай, Батя! Выдыбай, Батя! Батя, мы старались!...»
Золотий унітаз плив на південь. Над Конча-Заспою спалахнула червона заграва народного гніву. Починалося нове життя.
16 лютого 2014 р.
Щойно зрозумів, яка думка постійно сидить у голові Я-ча. Одна-єдина. Навколо неї наростають всі інші мисленнєві утворення, але ця — головна.
«Они хотят забрать мои деньги...»
Так, він боїться за безпеку і життя. Але він про це не думає — просто боїться. Панічно. Але це не думки. Думка одна. Нею просякнуте все його єство.
«Они хотят забрать мои деньги...»
От ми з вами — всі разом і кожен окремо — хотим забрать его деньги. А деньги-то нам как раз его и не нужны.
Цікаво, йому хтось намагався донести нашу позицію: «Виктор, нам не нужны твои деньги».
От хтось із опозиції на численних переговорах за весь цей час міг йому сказати:
«Вікторе Федоровичу, нам не потрібні ваші гроші. Відставка. Гарантії. Межигір’я — ваше. Бувайте там, якщо не боїтесь. Гроші — ваші. Вкладайте їх. Займайтеся бізнесом. Купіть собі автобазу. Що завгодно. Просто йдіть.»
І от я переконаний, що ніхто з них не сказав цих простих слів. Бо всі вони ходять до нього як до тирана. Навіть Тирана. Але цих простих слів йому ніхто не сказав. Ніхто не згадав: він сирота з дитячого будинку і ніколи не припиняв ним бути. Сирота, який виліз на самий вершечок харчового ланцюга. Пройшов через школу приниження. Спочатку принижували його. Потім принижував він. От він нагріб, віджимав, крав, під матрац ховав, між ногами тримав свої капітали, як голодні діти скоринки хліба і кубики рафінаду. І не хоче тепер віддавати. Це природно. Такий звичай у його середовищі: жерти в одне горло і не ділитись. Хто йому пояснить, що ми не зазіхаємо на його рафінад? Хто йому пояснить, що нам просто потрібна його відсутність? Хто йому пояснить, що нам потрібна його присутність деінде, тільки не тут? Хто йому пояснить, що він жертва сумної історії торжества негативного відбору і що ця історія закінчилась?
Йому треба сказати ці прості слова. Не зі сцени Майдану. Не в інтерв’ю для телеканалу «Руставі». Не в розмовах із Маккейном. А просто дивлячись в очі і витримавши погляд.
І от я не уявляю, що у когось із трьох лідерів опозиції або численних олігархів знайдуться сили сказати йому ці прості слова. Тому я буду першим: