Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Днями я закінчив редагування перекладу двох книжок польського репортажиста Ришарда Капусцінського — «Імператор» і «Шахіншах». Про революції 70-х років минулого століття в Ефіопії та Ірані. Він пише, що бачив 27 революцій у країнах «третього світу», тобто приблизно таких, як Україна, і завжди повторювалося одне й те саме: зловживання з боку влади, наростання бунту, чудова поведінка простих людей, повалення режиму, а потім — хаос, розгублення, розчарування і, на жаль, ще гірша ситуація, ніж була до революції. Зрозуміло, що для кожного українця його життя й країна є центром, навколо якого все обертається, це логічно. А все ж корисно знати і про чужий подібний досвід.
Як, ви думаєте, виглядала іранська революція 1978-79 років? Теж мільйони людей вийшли на вулиці протестувати проти шаха. Ось іде містом величезна колона протестувальників, а по боках хлопчики-добровольці збирають сміття у мішки, мовляв, революція революцією, але ми залишимо після себе чисті вулиці. Проходячи повз лікарню, колона затихає, щоб не тривожити хворих. Отож, вони такі солідарні, виявляють свої найкращі риси, навкруги — самоорганізація й взаємодопомога, всі так собою пишаються, нема жодного хуліганства, влада стріляє, люди продовжують боротися. І перемагають: шах утік. Але що робити далі? Настає апатія, поступово в таборі переможців починається гризня, і як результат: до влади дориваються найгірші з тих, хто брав участь у революції. І ця фундаментально-ісламістська братія врешті-решт встановлює такий режим, що попередній шах видається просто добрим дідусем. І люди вже й самі не знають: чи то тішитися, які вони молодці, а чи плакати, які вони ідіоти, з огляду на кінцевий результат їхньої революції.
Це в Ірані, а кілька років перед тим подібне відбулося в Ефіопії. Революція змітає злого імператора. Ефіопи, як і ми, вже говорили, що їхній правитель маразматик, негідник, який довів країну до ручки. Цікаво, що цей імператор, Гайле Селасіє, багато років правив під гаслами покращення, прогресу, модернізації і всього того, що плели у нас регіонали з Януковичем. Що ж, оточення імператора справді відчувало покращення, а довкола бідота, і чим далі від столиці, тим гірше… Одне слово, люди повстали, почали — студенти, потім долучилися військові. А що в підсумку? Після кількох років смути до влади прийшов такий персонаж на ім’я Менгісту Гайле Маріам, пам’ятаю його з програми «Время» брежнєвських часів. То за роки його «мудрого правління» від голоду померли сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Починалося все загальнонародним піднесенням, а закінчилося повним крахом економіки, розвалом країни і втечею товариша Маріама. Ясна річ, я маю надію, що до іранського чи ефіопського варіанту у нас справа не дійде, але симптоми і породжена ними тривога є. Особливо — через сусідство Росії.
Ми маємо ще проблему, яку можна сформулювати так: «Схід і Захід разом?». Соборники кажуть, що разом. Я і кілька відоміших за мене людей кажуть, що ні. Потиху починаються взаємні звинувачення. Соборники називають нас сепаратистами і твердять, що це ми винні у подіях в Криму та на Донбасі. Для мене це звучить дивно. Уявіть собі лікаря, який ставить пацієнтові діагноз. Якусь, припустимо, гангрену. І каже: шановний, треба відрізати кінцівку, бо помрете. Пацієнт не слухає, а коли невдовзі настає смертна година, починає нарікати на лікаря. Так, наче це лікар йому ту гангрену влаштував. Тоді як лікар лише констатував факт і пропонував порятунок. Заявляю однозначно: у тому, що Росія нині має змогу трясти всією Ураїною, винні саме соборники з їхньою двадцятилітньою брехнею. Держава не може мати у своєму складі територій, населення яких ненавидить саму цю державу. Якщо є достатньо сил, треба переробити таке населення. Якщо немає — а це якраз наш випадок, — треба відпустити з миром такі території. Галичани і кримчани — один народ? Щось я не можу собі уявити, щоб, скажімо, в Тернопільську область увійшли російські війська, а місцева людність у відповідь вийшла зустрічати їх хлібом-сіллю і, несамовито радіючи, заспівала гімн СССР. Не є ми одним народом і немає у нас ніякого, як говорив один непритомний пасічник, запасу міцності.